Я нагрів нам ще води, бо треба багато пити, ну і з голодом так простіше боротися. Потім ми проспали до самого вечора. Зволікати з розв’язанням проблеми їжі більше не можна. Я не годен нормально функціонувати голодний — а надто ж коли треба продиратися крізь величезні кучугури снігу. Так що завтра в мене буде непростий день. Може, найважчий день у житті. А біль у грудях і не думає вгамовуватися.
Сонце сіло — і стало неймовірно холодно. Поки ще було щось видно, я виповз назовні та почав розгрібати сніг під ялинкою. З-під снігу я дістав кілька жмень сухих голок, уламків кори й гілочок, які склав купкою під крилом літака. Вилазити довелося тричі, і я дуже втомився. Ешлі уважно за мною спостерігала.
Дверцята з боку Ґровера були металеві та трималися на одній завісі — важили, може, чотири чи п’ять кілограмів. Я підштовхнув їх знизу ногою, зняв із завіси та поклав під крилом. Ці дверцята покликані не дати вогню розтопити грубезний шар снігу під нами, а завдяки холодному повітрю ззовні снігові стіни теж залишаться неушкодженими. Треба знайти запальничку. Звісно, я міг би розпалити вогонь джет-бойлом, але краще заощаджувати газ. Точно, у Ґровера була запальничка!
Розгрібши сніг, я засунув руку до його кишені. Ось вона — мідна «зіппо». Я клацнув кришечкою — приємний звук асоціювався одночасно з Діном Мартіном[23] і Джоном Вейном[24], — та крутонув коліщатко, поруч із яким негайно спалахнув вогник.
— Дякую, Ґровере, — прошепотів я.
Запальничка була вся гладенька — відразу зрозуміло, що провела в кишені чимало років. Збоку було якесь гравірування, і я придивився уважніше: «Світло на моєму шляху». Від запальнички я підпалив невеличку гілочку та потримав, аж поки вогонь добре розгорівся, а відтак підсунув під купку сухих голок. Вони швидко підхопили полум’я, і я почав підкладати клаптики паперу й великі гілки. Ешлі дивилась, як догоряє пакетик з-під горішків.
— Смачнющі були горіхи.
Собака підповз до тепла і знову скрутився пухнастим калачиком на мішку Ешлі поближче до вогню. Вогонь точно не був зайвим — нам відразу стало якось веселіше і не так боязко думати про брак їжі чи навіть можливості її знайти. Сам я міг би протриматися десь із тиждень без харчів — на самій воді. Однак у такому стані з мене не буде жодної користі. Колись давно я бачив фільм «Живі»[25] — і мені було неймовірно огидно. І зараз навіть думка про тіло Ґровера за штурвалом викликала не меншу огиду. Ні, я не їстиму його. Ні. Навіть якщо питання постане руба, у найгіршому випадку в нас є собака. Щоправда, такий песик нагодує нас лише раз, так що, мабуть, уперше в житті його розмір дає йому неабияку перевагу. Був би він лабрадором чи ротвейлером, я всерйоз замислився б щодо стейку із собачатини.
Ми мовчки дивилися на вогонь, дозволяючи собі відпочити від усього. Зрештою Ешлі порушила тишу:
— Я ось думаю, що подарувати Вінсу на весілля. І нічого не спадає на думку. Є ідеї?
Я підкинув іще одну гілку до багаття.
— Наше весілля ми святкували у хатинці в горах Колорадо. Невеличкій такій, вкритій снігом, — я гигикнув, — просто як наша оця. Ми з нею тоді ще платили студентські кредити і грошей не мали ані солі дрібка, тому домовилися, що не даруватимемо подарунків.
— Але ти таки щось подарував?
— Фіолетову орхідею.
— А, ось як уся та оранжерея почалася…
Я кивнув.
— Навзагал мені подобається, як ти говориш про дружину. Відчувається, що для таких людей, як ви, весільні обітниці — не порожні слова. — Ешлі вмостилася зручніше в мішку. — Я часто зустрічаю людей, які живуть із чоловіком чи дружиною наче з сусідом по кімнаті. Складається враження, що вони випадково зустрілися, незрозуміло чому взяли разом іпотеку та бозна-як народили спільних дітей. При цьому кожен з них немов сам по собі. Тож-бо приємно почути, що буває інакше. Як ви з нею познайомилися?
— Давай я завтра розповім? Нам обом треба вже спати. — Я потер очі та простягнув їй пігулку рецептурного знеболювального.
— Що це?
— Сильне знеболювальне. Окситоцин з тайленолом.
— А багато його в тебе?
— Три пігулки.
— А чого ти сам не вип’єш?
— Мені не так боляче. А тобі вони ще знадобляться. Пий-пий, тобі треба добре поспати. На такій висоті вони ще й діють одна за дві…
— Це як?
— Через висоту ефект від однієї пігулки буде як від двох.
— А, тобто голова не болітиме?
— На жаль, головний біль може лишитися. Аварія, та ще й така висота… Проте через день-два ти звикнеш, і біль мине.
— Тобі теж болить?
25
Фільм «Alive» Френка Маршалла. Кінострічка розповідає про авіатрощу в Андах, після якої загубленим у горах пасажирам довелося їсти загиблих, щоб вижити.