А пам’ятаєш, як я вчив тебе кермувати з механічною коробкою? Я тоді ледь шию не зламав. Ну, добре, може, шия була і в нормі, а ось машині від тебе дісталося. Та я б радо навчав тебе знову й знову.
А пам’ятаєш, як одного дня вранці в суботу ми поверталися пляжем після тривалої пробіжки, хлопчик-серфінгіст упіймав хвилю, а потім дошка носом черкнула воду і він впав? Хвилею його винесло на берег просто перед нами, а за мить — два уламки його дошки. На лобі у хлопця була велика рана, і все заливало кров’ю. Плече точно було вивихнуте, а самого його нудило. Я посадив його на пісок та затис рану, натомість ти побігла по його батьків до будинку, що він показав. Поки тебе не було, я спробував управити йому плече та якось заспокоїти. А коли ти повернулася, хлопчик вже осміхався та розказував мені, яку дошку хоче купити. Батьки були нам вдячні й обережно повели малого додому. А ти — ти сказала мені:
— Колись ти станеш чудовим лікарем.
— Що?
— Ти, — ти долонею поплескала мене по грудях, — колись станеш чудовим лікарем.
Ось так просто. Взяла і сказала — наче завжди це знала. А я насправді ніколи про таке й не думав. Я взагалі не думав ні про що інше, крім як забратися з батьківської оселі. Тож тоді в мене в голові щось стало на своє місце.
— Чому ти так думаєш?
— Бо ти вмієш дбати про людей. У тебе є, — ти показала пальцями лапки́, — лікарський такт.
— Який ще такт?
— Поглянь на нього, — ти махнула рукою в бік хлопця, що прямував додому. — Коли я побігла по його батьків, він себе не тямив і його страшенно нудило. А тепер він сміється та збирається купляти новий серф. Хоче знов у ті хвилі. І це твоя робота, Бене. Ти вмієш говорити з людьми. Ти вмієш якось їх заспокоювати, чи що.
— Що, справді?
— Точно тобі кажу.
Тоді я вперше зрозумів, що ти здатна бачити потенціал у звичайних, незначних та буденних речах. Удруге я згадав про цю твою здатність, коли побачив тебе на роботі. Ти після школи працювала волонтером у дитячій лікарні — роздавала цукерки хворим діткам. Навколо тебе були лисі худі діти, балони кисню, інвалідні візки, брудні простирадла, сморід та неприємні звуки. Я стояв, крізь вікно дивлячись, як ти в гумових рукавичках тримаєш судно та смієшся над чимось разом з дівчам, у якого щойно його прийняла. На твоєму обличчі був абсолютно щирий усміх — і на її теж. Я бачив у тій лікарні хворобу й горе. А ти — ти бачила надію. Навіть там, де вже немає на що сподіватися.
Ти стала моїм найкращим другом. Ти навчила мене усміхатися. Ти навчила моє серце струменіти життям. Метр за метром ти копалась у великій ямі моєї душі та викидала звідти каміння, що там громадилося. Ти, це ти зібрала мене докупи. А щодо кохання — це ти навчила мене. Спочатку навчила повзати, потім ходити, відтак бігати — а згодом десь на пляжі під місячним сяйвом, коли ми лишали за спиною кілометри й кілометри, ти розрізала усі мої пута та навчила літати. І я більше не торкався ногами землі.
Зараз я роздивляюся вкриті снігом гори навколо — і бачу лише неможливе. Але я пам’ятаю, що ти вмієш дивитись інакше.
Я бачу те, що є. Ти бачиш те, що може бути.
Даруй, маю повертатись усередину, бо стає холодно. Я сумую за тобою.
Уночі я двічі прокидався та обкладав снігом ногу Ешлі — вона міцно спала, хоча іноді стогнала й говорила уві сні. Я вже кілька годин не спав, аж раптом вона голосно застогнала і прокинулась. Очі знов набрякли.
— Доброго ранку. Як почуваєшся?