— Наче мене збила вантажівка, — тут її знудило.
Потім ще раз. І ще. Здебільшого нудило шлунковим соком. Зрештою їй трохи полегшало, і вона сіла, намагаючись віддихатися. Як же їй було боляче…
Я допоміг їй витерти обличчя та підніс до вуст чашу з водою.
— Пропоную тобі знеболювальне, але твоєму шлунку це може не сподобатися.
Вона мовчки кивнула, і я вирішив зварити кави. Приємний запах трохи привів її до тями, але страшенна втома не відступала. Куди й поділася її енергійність.
— Давно ти прокинувся?
— Кілька годин тому. Виходив на розвідку. Мені тут, певна річ, подобається, але треба вшиватися звідси. Ніхто нас не знайде, і я навіть сигнальний вогонь розпалити не можу.
— А що це ти зробив? — вона кволо кивнула у бік приладдя ліворуч від мене.
Поки вона спала, я зрізав із сидінь сітку та розібрав спинки на трубки — тут знов став у пригоді мультитул Ґровера. З усього цього я зробив щось подібне до снігоступів. Довші, ніж ширші, вони звужувалися спереду назад. Я затягнув рами сіткою у два шари та закріпив ліскою. Вийшло непогано. Я підняв їх, щоб Ешлі було краще видно, та пояснив:
— Снігоступи.
— Ну, нехай будуть снігоступи, — скептично кинула вона.
— Майже щоранку в операційній чи вночі на чергуванні, коли приїздить «швидка», у мене бувають набагато складніші завдання, аніж оце.
— Ти що, вихваляєшся?
— Та просто кажу, що моя робота передбачає розв’язання незвичайних проблем.
Я простягнув Ешлі один зі снігоступів, і вона уважно його оглянула.
— Я більше ніж переконана, що від будь-якого руху мені дуже болітиме, але я за. Забираймося звідси. Непогано було б змінити оточення.
Я налив їй кави.
— Не квапся. Маємо кави лише дні на два.
— Ти ж не думаєш, що хтось нас порятує? Тільки чесно?
— Ні, навряд чи.
Вона кивнула та схилилася над чашкою.
— Ешлі, я піду на кілька годин. Роздивлюся трошки.
Діставши з пластикової коробки сигнальний пістолет Ґровера, я передав його Ешлі.
— Тримай. Якщо буду потрібен — стріляй. Тільки скеровуй назовні, інакше щось тут підпалиш. Гадаю, у баках і досі є пальне. Мабуть, я повернуся ввечері. А як ні — будь ласка, не хвилюйся, я візьму з собою спальник, бівачний мішок[26], рятувальну ковдру[27] тощо, тож не пропаду. Тут усе вирішують погодні умови, так що в разі раптових змін мені, може, доведеться десь перечекати. Я спробую знайти нам якоїсь їжі та пошукаю інший прихисток чи місце, де можна б улаштувати щось подібне.
— І ти з усім цим упораєшся?
— Ну, із чимось точно впораюсь, а з рештою — спробую.
Я узяв Ґроверів блоковий лук, вудки й рибальський жилет.
— Ти що, і рибалити вмієш? На спінінг?
— Якось доводилося.
— Ну і як?
— Чи я щось упіймав?
Кивок.
— Нічого.
— Дідько, цього я й боялася. А як щодо лука?
— А це я вмію.
— І ти можеш убити щось із нього?
— Якось вдавалося.
— А ребра не болітимуть, як напинатимеш?
— Не знаю, ще не пробував.
— Тобто ти ні в чому не впевнений?
— Загалом, ні.
— Ну, тоді допоможи мені де з чим, і можеш іти.
Я допоміг Ешлі з туалетом, потім нагрів їй води та тепло вкрив.
— Бене, подай, будь ласка, мій портфель. — Я подав. — Про всяк випадок. — Вона дістала свій мобільник, але його батарея давно вже сіла від холоду.
— Можеш пасьянс порозкладати, — стенув я плечима. — Чи візьми мій ноутбук. Щоправда, я майже переконаний, що він не ввімкнеться. А навіть якщо і ввімкнеться, то вкрай ненадовго.
— А книжки якої-небудь у тебе немає?
— Я не дуже полюбляю читати. Вибач, та ти лишаєшся тут наодинці з думками — й собакою. — Я почухав його за вухом. Добре, що він вже кинув лизати Ґровера в обличчя — мабуть, змирився. — Не пам’ятаєш, як його звуть?
— Ні.
— Може, нехай буде Наполеоном?
— Чому?
— Ти тільки поглянь на нього. Якби в собак траплявся комплекс Наполеона[28], то він би точно його мав. Він поводиться наче якийсь бульмастиф, хоча сам за розмірами більше схожий на хлібину. Він просто являє собою ілюстрацію до вислову «головне не розмір собаки в бою, а кількість бою в собаці».
— Чи можна щось зробити, щоб йому було не так боляче ходити?
Поглянувши на напіврозтрощене сидіння, з якого я витяг раму, я дістав ніж та відрізав чотири шматочки вінілової тканини — з іншого боку вона мала м’якеньку підкладку два чи три сантиметри завтовшки. У куточках я проколов дірки, засилив ліску та зав’язав її навколо кожної лапки. Наполеон поглянув на мене так, наче я втратив залишки розуму. Відтак принюхався, пройшовся снігом, притулився до мене боком та вдячно лизнув.
26
Непромокальний чохол для спального мішка, яким послуговуються під час ночівлі просто неба.
28
Існує думка, що Наполеон компенсував свій низький зріст, збільшуючи власну могутність шляхом війн і завоювань.