Його скам’яніле обличчя, наче з гори Рашмор[30], щось у мені вбило. Я сповільнився. Стрілка на годиннику пройшла 3 : 53. Потім 3 : 57. Мій результат буде десь у районі 4 : 00 : 37. Трибуни просто скаженіли. Таких успіхів не було ще в жодного бігуна Флориди. Я чотири роки був чемпіоном штату на дванадцяти дистанціях і з середнім балом атестату у 4.0 міг обирати будь-який коледж.
Фініш. Я стояв на треку, мене вітали члени команди. Та мені було начхати, я нікого не бачив, опріч тебе. Ти підбігла до мене — а батька я так і не бачив. Так, я міг пробігти на п’ять секунд швидше, і він це знав.
Усією командою ми пішли святкувати. Я забіг додому перевдягтися. Він сидів у кріслі, тримаючи в руках порожню склянку. Напівпорожня пляшка з чимось коричневим стояла поруч. Загалом він рідко пив — казав, що алкоголь для недолугих.
— Містере Пейн, ви це бачили?! — радісно вигукнула ти з-за мого плеча.
Він підскочив і тицьнув мене пальцем у груди. У куточках його вуст зібралася слина, а під оком важко пульсувала якась судинка.
— Я!.. Я нічогісінько ніколи не отримав! Сучий ти… — Він струснув головою, заніс кулак, замахнувся й одним ударом зламав мені ніс. Було таке відчуття, що в моїй голові луснула кулька з кров’ю. Але я тоді вже був 187 сантиметрів заввишки — на п’ять сантиметрів вищий за нього. І я знав, що якщо зараз ударю у відповідь, то вже не зможу спинитися. Коли я підвівся, він уже заносив кулак — він здійняв руку на тебе. Мабуть, він гадав, що це ти в усьому винна. Я схопив його за руку та жбурнув у скляні двері. Ті посипалися додолу мільйоном скалок. Він ошелешено витріщався на мене.
Ми з тобою поїхали у шпиталь, де мені вправили ніс та змили кров. А також привітали з перемогою. Один із санітарів підійшов до мене з газетою, де вийшла стаття з моєю великою фотографією, та попросив автограф.
Ближче до півночі ми приїхали в цілодобове кафе Вілладж-Інн та замовили французький шоколадний пиріг із двома виделками. Так і відсвяткували. Потім я відвіз тебе додому, де з твоєю мамою ми ще довго обговорювали змагання. Ти, вже сонна, сиділа поруч зі мною, загорнута у халат. І твоя нога торкалася моєї. Не те щоб таке було вперше, але на треку чи десь у машині все інакше. Цього разу ти робила це навмисне. Мене торкалася нога не бігуна Рейчел Гант, а дівчини Рейчел. А в цьому велика відмінність.
Додому я потрапив десь близько першої. За кілька годин я вже прокинувся та мовчки лежав у ліжку. На годиннику було 4 : 55 ранку, але в мої двері ніхто не стукав. Я так і не почув його кроків. Він не прийшов мене будити.
Я думав, що тепер робити. Ким стати. І не знав. Тому я просто вдягнувся та вирушив гуляти по пляжу. Дивився, як над човниками рибалок сходить сонце. Я гуляв аж до обіду, а потім і до вечора. Коли я дістався причалів у Мейпорті, сонце вже схилялося до обрію. Я здолав приблизно тридцять кілометрів. Тут у море виступали величезні уламки скелі, і я почав дертися на них.
— Від чого ти тікаєш? — раптом почув я твій голос.
— Звідки ти тут?
— Пішки прийшла.
— Як ти знала, де мене шукати?
— Пішла по твоїх слідах.
— Тут небезпечно.
— Ну, я ж не сама.
Ти видерлася на наступний уламок, розігнала крабів та обійняла мене. На тобі були окуляри, що я подарував, — «Costa Del Mars». Ти зняла їх, і я побачив заплакані очі. Сіла поруч, охопивши себе руками, та втупила погляд кудись у море.
— Думаєш, нам перепаде за те, що ми прогуляли уроки?
— Та ні, — змахнув я твою сльозинку. — Ти плакала.
Кивок.
— Чого?
Ти ляснула долонею мене в груди, а відтак притулилася.
— Бо не хочу, щоб це закінчилося.
— Що «це»?
У твоїх очах знов стояли сльози, а одна навіть звисала з підборіддя. Її я витер рукою.
— Ми, дурнику. — Ти поклала руку мені на груди. — Хочу бачити тебе кожного дня.