— А-а-а…
Може, ось через це і я блукав пляжем. Але відповіді так і не знайшов. Нам обом скоро буде дуже боляче, і з тим нічого не вдієш.
Кохання у старших класах — це добре. А ось обирати університет тільки через закоханість — дурість. Нас із тобою про це попереджали. Іноді навіть шкода, що ми їх не слухали. Хоча ні, я не звинувачую нас. Насправді, якби мені дали шанс прожити той час знову, я вчинив би так само.
Проте іноді все одно думаю: а що, коли б…
Розділ десятий
Буря лишила по собі майже метр снігу — розсипчастого свіжого снігу. Без снігоступів я, мабуть, по пояс провалювався б і швидко змок, а це вкрай неприємно. У таких умовах ноги швидко затерпли б. Так що наразі головне — не загубити снігоступи. Я зупинився на кілька хвилин, відтяв два шматки мотузки та прив’язав їх до ніг — як серфери прив’язують дошки.
Звісно, нам будь-що треба спуститися нижче, але наразі я збирався піднятися на найближче верхів’я та оглянути місцевість із височини. Нагорі можна буде увімкнути GPS та по його мапі зорієнтуватися. Повітря не вистачало, сніг зверху взявся тоненькою крижаною кіркою, сили в мене було вкрай мало. На верхівку невеличкого пагорба, що вивищувався над нашим плато, мені поталанило дістатися ближче до заходу сонця. Перепад висоти — може, метрів триста, не більше, але цього досить для моєї мети.
І побачене зовсім мене не втішило.
Я очікував побачити хоч якісь ознаки цивілізації. Вогник. Дим. Будівлю. Хоч щось, куди можна рушати. Щось таке, що може дати надію. Я повільно роздивлявся обрій навкруги, і реальність гіркою хвилею затоплювала свідомість.
Ніде аж до небокраю не було нічого, зробленого людськими руками. Це просто Богом забуте місце, вкрите товстим шаром снігу. Кілометрів на сто чи сто двадцять у будь-який бік стирчали лише гострі шпилі, перетнути які здавалося неможливим. Це місце можна фотографувати та показувати людям, які питають: «Що таке віддалена місцевість?»
Я увімкнув GPS і за допомогою компаса зіставив мапу з тим, що бачив на власні очі. Єдиною новиною, яку повідомив мені прилад, стала кількість озер та річок. Їх було навіть не сотні, а скоріше тисячі. Звісно, наразі усі вони замерзли, але я запам’ятав найближчі, щоб відвідати завтра.
У південно-східному куточку екрана я побачив якусь лісову стежку — чи, може, дорогу для снігоходів. Вона зміїлася в долині між двома гірськими хребтами. Підвівши очі, я пильно вдивився в тому напрямку — анічогісінько, крім верховіття та гострих скель. Зорієнтувавши мапу згідно з місцевістю, я уважно замітив напрямок по компасу. Відстань велика, тому треба замічати з точністю до градуса, щоб не схибити. Я хотів трохи збільшити мапу на екрані, але той блимнув і згас. На такому морозі батарея й не могла довго протриматися, тож не дивина. Я ще інстинктивно постукав по корпусу — наче це хоч колись допомагало, — та заплющив очі, намагаючись знов уявити мапу, яку щойно бачив, і доповнити мій учорашній малюнок. Звісно, з такими даними буде важко, але це краще, ніж нічого.
Назад я рушив вже після заходу сонця. Я страшенно втомився й хотів лише десь упасти і заснути, але знав, що Ешлі хвилюватиметься, незважаючи на мої попередження. Коли чекаєш на когось у таких умовах, кожна хвилина відчувається як година, година як день, а день — наче кілька життів.
Розділ одинадцятий
Тільки уяви-но, диктофон ніяк не хотів умикатися — лише блимав вогниками. Я натискав на усі кнопки, які він тільки має, потім поворушив батарейки — анічогісінько. Майнула думка, що то була наша остання розмова. Потім я здогадався на кілька хвилин засунути його під сорочку, і він відігрівся.
Якби він зламався… навіть не знаю, що б я відчував. У американському футболі таке називають «командна атака», а в бігунів — «удар об стіну».
Пам’ятаю, як я потелефонував тренерові в коледж, який обрав, та попросив поглянути на твої результати й показники. Та він одразу все зрозумів.
— Моє слово матиме вплив на твоє рішення щодо вступу в наш коледж?
— Могло б… могло б мати, так.
Почувся шурхіт якихось паперів.
— Тільки уяви-но! У мене тут випадково відшукалася ще одна стипендія.
Ось так просто все вирішилося.
Навчання в коледжі точно було найкращою частиною мого життя. Нарешті з нього зник батько, і ми нарешті могли бути самі собою. Ми росли разом. Сміялися разом. Ти нарешті знайшла свій ритм і вийшла на той рівень, про який я тобі колись казав. А я — я просто радів за тебе.