Я поглянув у дзеркало заднього огляду й кивнув:
— Згода.
— Там у коробці, — вела далі ти, — є кілька речей, що не дадуть тобі знудитися в дорозі. У твоїх руках річ номер один. Усі інші теж із номерами, але їх не можна відкривати, поки я не скажу. Добре? Тільки чесно! Пообіцяй, що слухатимешся, бо як ні — я вимикаюся. І далі поїдеш сам! Згоден? Добре. Тепер, коли ми обговорили правила, бери номер два.
Я витяг невеличкий конверт із двійкою. У ньому був компакт-диск, який я вставив у програвач. Знов почувся твій голос:
— Наші пісні.
Тобі завжди було просто висловлювати свої почуття. Ти наче тримала своє серце на долонях і якось уміла точно висловлювати все, що воно відчувало. Твої батьки тебе цього вчили. А мене тато лише залякував за кожну спробу висловити свої почуття. Він вважав, що емоції — це слабкість, яку треба вирвати з тіла, залити бензином та підпалити. Треба віддати йому належне — хірург із мене вийшов непоганий. Я таки навчився нічого не відчувати.
Ти двадцять чотири години без упину записувала щось на диктофон, не випускаючи його з рук ані на мить. Ти завжди добре знаходила спільну мову з дітьми, і ти «узяла мене з собою» до дитячої лікарні. Я слухав, як ти заходиш у кожну палату, вітаєшся з кожним малим, звертаєшся до нього на ім’я, жартуєш, шукаєш плюшевого ведмедика, граєш у відеоігри чи одягаєш ляльок. Ти без жодних роздумів легко переходила на один рівень з дитиною, і насправді це ти навчила мене «лікарської тактовності». Діти бачили в тебе диктофон та розпитували, що ти таке робиш, а ти заохочувала всіх їх поговорити зі мною. Я їхав та слухав їхні високі голоси, сповнені надії та веселощів. Я не знав, які в них були діагнози, але за їхніми голосами здогадатися було легко. Як неважко було й зрозуміти, як же вони за тобою сумуватимуть. Потім ти пішла в магазин та почала шукати продукти за списком. Після продуктового я вирушив з тобою по нові туфлі та обирати комусь подарунок. А ще — у перукарню на стрижку, де твій майстер скаржилася, що від її хлопця жахливо тхне. Коли вона на мить відійшла привітати якогось клієнта, ти прошепотіла в диктофон: «Якщо вона думає, що її хлопець тхне, треба порадити їй побігати з тобою». Потім ми завітали на педикюр, де майстер порадила тобі поменше бігати, бо у тебе великі мозолі. Відтак ми пішли на сеанс у кіно, і ти звеліла мені заплющити очі, бо персонажі цілувалися.
— Хоча ні, можеш не заплющувати. Ти краще цілуєшся. А тут хлопець якийсь бридкий.
Після кіно ти підійшла до дверей жіночої вбиральні:
— А ось тут тобі доведеться почекати, бо сюди можна лише дівчатам.
Я їхав по шосе в Алабамі, коли ти вирушила повечеряти до нашого улюбленого ресторанчика, де ласувала лаймовим пирогом:
— Звучить смачно, еге ж?
Звісно, смачно. Так би тебе і з’їв.
— А тепер відкривай коробку та діставай великий пакунок з написом «десерт».
Почекавши, доки я дістану пакуночок, ти додала:
— Відкривай, тільки обережно.
На мене чекав шматок такого самого лаймового пирога.
— Думав, я забула про тебе? Авжеж!
Я припаркувався, і ми разом їли пиріг. А відтак ти повернулася додому та зайшла в нашу спальню, де я спав, ніг під собою не чувши. Ти лягла поруч, провела рукою по моєму волоссю та почухала мені спину.
— Я лягатиму спати, поруч із тобою. На жаль, тобі доведеться почекати, аж поки ти не дістанешся нашого будиночка на березі океану. Я тебе міцно обіймаю. До речі, ти страшенно худий, тобі треба набрати трохи ваги. Забагато працюєш.
Наступні кілька хвилин я чув лише твоє дихання. А потім ти прошепотіла:
— Бене… десь багато миль тому… десь між «тоді» й «зараз» я віддала тобі своє серце… і я не хочу його назад, чуєш? Ніколи.
Я кивнув.
— І не треба кивати дорозі! Кажи вголос! Чуєш?