Пам’ятаєш, наша друга ніч? Ми повечеряли та сиділи коло каміна. У нас не було ні копійки — усе з’їдали кредити на навчання та повсякденні витрати. Ми і за ту хатку заплатили з кредитки, на якій майже вичерпали ліміт. У нас була пляшка дешевого «Каберне». Ти одягла халат і мій светр. Ми з тобою тоді домовилися, що не даруватимемо весільних подарунків — мовляв, коли матимемо змогу, надолужимо. Добре, що я на це не купився. Ти опустила руку за диван та простягла мені охайно загорнутий пакунок із червоним бантом.
— Тримай. Гадаю, це вкрай тобі необхідно. — Ти пильно поглянула на мене.
Спалахи полум’я виблискували на твоїй шкірі. На лівій руці пульсувала тендітна судинка.
— Ми ж наче домовилися не дарувати подарунків?
— Та це ж не весільний подарунок! Це просто дещиця, яка тобі знадобиться, якщо ти хочеш прожити з кимось сімдесят років.
— Сімдесят?
Ти кивнула.
— То що, ти готовий кохати мене навіть тоді, коли я постарію, вкриюся зморшками та не чутиму ані слова, що ти кажеш?
— Навіть дужче, ніж зараз.
Ти закинула ногу на ногу — і халатик сповз зі стегна.
— І навіть коли мої груди висітимуть до пупа?
Ну це просто неможливо. Я тут сиджу і насолоджуюсь твоїми ногами, а ти про обвислі груди! І досі не можу повірити, що ти дійсно це сказала.
Я зібрав докупи усю свою серйозність і кивнув:
— Буде непросто. Ти ж бігун — навряд чи в тебе є чому обвисати.
— Гей! Тобі краще забрати свої слова назад! — Ти ляснула мене по руці.
— Коли я був малий, то якось побачив часопис «National Geographic» — і там була така фотографія. Це жахливо. Я ще довго не читав чоловічих журналів.
— Бене Пейн! — Ти загрозливо тицяла отим своїм неприродно гнучким пальцем у якомусь незрозумілому напрямку. — Краще стеж за своїми словами!
— Ну добре, добре. Якщо щось там у тебе почне відвисати, я пошукаю тобі хорошого пластичного хірурга.
— О, повір, ця проблема набуде загрозливих масштабів уже набагато пізніше, аніж якийсь хірург зможе цьому зарадити. А тепер відкривай.
А я знов опустив погляд на твої ноги й лише подивувався тому, як ти легко поводишся. Усмішка, стомлені очі, крапельки поту на скронях. Червоні щоки, спалахи полум’я. Сміх, твоя врода та енергійність. На мить заплющивши очі, я тоді спробував назавжди запам’ятати той образ. Я запам’ятав.
Рейчел, ти і досі еталон для мене. Ніхто не може витримати порівняння з тобою.
Ти всміхнулася.
— Так ось, є північноамериканський східний час, а є Бенів час, і різниця легко може становити чверть години чи півтори години. Можливо, це трохи тобі допоможе.
Ти мала рацію — я завжди всюди запізнювався. У коробці був електронний годинник.
— Дивись, — ти постукала по ньому пальцем, — ніяких стрілочок. Лише точний час. І я виставила його на тридцять хвилин уперед.
— А тобі не спадало на думку, що це просто всі інші постійно приходять раніше?
— Гарна спроба, але ні. — Ти всілася переді мною, притиснувшись спиною до моїх грудей. Так ми сиділи та сміялися. За вікном падав сніг, а в каміні догоряли дрова.
Десь за годину, коли ми обоє вже засинали, ти прошепотіла:
— Я завела будильник.
— Нащо?..
Ти міцно мене обійняла та заснула.
Уночі будильник спрацював. Я підскочив, намагаючись зрозуміти, що відбувається. На годиннику була 3 : 33 ранку. Я почав натискати усі кнопки, щоб тебе не розбудити. З-за хмар вийшов місяць і залив нас обох яскравим сяйвом. Кінчики твого волосся дивовижно засвітилися. Мені не вдалося побороти той будильник, і я просто запхав його під подушку — він верещав аж шістдесят секунд. Ти прокинулася, засміялася та закуталась у ковдру — вогонь майже згас, і стало холодно. Моє дихання навіть збиралося в хмарку. Я виліз із ліжка. Шкірою бігли мурахи.
Ти, загорнута в ковдру аж по шию, оглянула мене, осміхнулася та прошепотіла: