Молодичка стримала усмішку.
— Якраз намагаюся встигнути на передвесільну вечерю. Завтра.
— О, мої вітання!
Вона похитала головою та оглянула натовп.
— У мене ціла купа весільних справ, а я сиджу тут і пишу статтю про якийсь писк моди, який мені навіть не подобається.
— Гадаю, ви хороша журналістка, — зауважив я.
— Ну, мабуть — раз вони мені ще платять, — жінка стенула плечима. — Я навіть чула, що є люди, які купують журнали винятково заради моєї колонки. Щоправда, я ніколи їх не бачила. — Її усміх дійсно зачаровував. — Так що, ви й досі живете у Джексонвіллі?
— Саме так. А ви звідки?
— З Атланти. — Вона простягла мені свою візитівку: Ешлі Нокс.
— Можна Ешлі? — спитав я.
— Звісно. Ось тільки тато називає мене Ешером. Він хотів хлопчика, а коли принесли дитину не з тим комплектом обладнання — тобто взагалі без належного причандалля, — йому довелося трошки змінити ім’я. Нічого дивного, що замість балету та бадмінтону мені випало вивчати тхеквондо.
— А, тобто ви одна з тих, хто може ногами збивати усілякі речі з голів інших людей?
Вона кивнула.
— Ну тоді нема чого дивуватися з вашої гнучкості.
Знову кивок — вочевидь, у неї немає потреби когось вражати.
— То що, маєте і пояс якийсь?
Жінка піднесла три пальці.
— У мене був один тхеквондист минулого тижня. Довелося поставити йому кілька гвинтів та пластину в гомілку.
— Що з ним сталося?
— Ударив ногою супротивника, а той поставив блок ліктем. Ну, гомілка й зігнулася в інший бік.
— Доводилося таке бачити.
— А самій не випадало ближче знайомитися з хірургами?
— Авжеж. У підлітковому віці, та й трохи пізніше теж. Я багато їздила на змагання. Навіть на національному рівні, у різних країнах. Отож зламаних кісток і вивихів у мене чимало. Якийсь час на швидкому наборі у телефоні я мала номер мого ортопеда в Атланті. А ви приїздили по роботі чи на відпочинок?
— Я їздив на медичну конференцію. Брав участь у кількох обговореннях, а ще пощастило на кілька днів утекти в гори.
— У гори?
— Полюбляю альпінізм і гірський туризм.
— Це коли не ріжете людей?
Я розсміявся.
— Ну, у мене дві пристрасті. Перша — біг. Так я познайомився з Рейчел. Ще у старшій школі. Біг — це така звичка, якої тяжко позбутися. Коли ми знов переїхали на узбережжя, то оселилися коло пляжу, щоб бігати за прибоєм. А ось друга — гори. Це захоплення ми відкрили разом пізніше, коли я вчився в медичному коледжі у Денвері. Власне, я захопився альпінізмом, а вона пильнувала, щоб мені не зірвало дах. Загалом у Колорадо є п’ятдесят чотири піки, висота яких сягає більш як чотирнадцять тисяч футів[5]. Місцеві називають їх чотирнадцятками. У штаті навіть існує неофіційний клуб людей, які побували геть на всіх вершинах. Ну й ми з Рейчел теж почали свій список.
— І на скількох ви вже встигли побувати?
— На двадцяти. А я щойно додав гору Прінстон, 14 197 футів[6], з масиву Колледжіейт-Пікс.
Якусь мить жінка це обдумувала.
— Так це ж вище за чотири кілометри над рівнем моря!
— Трохи вище, — погодився я.
— І довго дряпатися на таку гору?
— Зазвичай день або трохи менше. Проте зараз зима, тому йти, — я замислився, добираючи влучне слово, але так і не дібрав, — важкувато.
— То що, і кисень треба з собою нести?
— Ні, це не настільки високо. Але попередня акліматизація не завадить.
— Там нагорі усе вкрите снігом та льодом?
— Саме так.
— Ще й, мабуть, собачий холод і страшенний вітер?
— Та ви точно хороша журналістка! — засміявся я.
— Що, я вгадала?
— Ну, прохолодно.
— І що, ви дісталися верховини та спустилися додолу живий?
— Очевидно, що так.
Її брова злетіла вгору.
— Виходить, ви один з отих людей?
— Це ж із яких?
— Що люблять кидати виклик дикій природі.
— Та я швидше воїн вихідного дня. Здебільшого я таки живу на рівні моря.
Вона оглянула натовп.
— Виходить, ваша дружина не із вами?
— Цього разу я сам. — Від ароматів із піцерії поруч у мене вже почав бурчати живіт. — Можу я лишити з вами свої речі? Я на хвилиночку.
— Звісно ж.
За кілька хвилин я вже повернувся з тарілкою салату «Цезар» і чималою піцою з пепероні. Аж тут затріщали гучномовці.
— Прошу уваги! Шановні пасажири, якщо ми зараз усі поквапимося та швиденько сядемо в літак, у нас є шанс вирватися зі шторму. Людей небагато, тож пасажирів усіх напрямків запрошуємо на рейс 1672 до Атланти. Будь ласка, поспішіть.