Обличчя Ешлі було бліде та спітніле. Я знову прикопав її ногу в сніг і трохи змінив положення шини, щоб покращити кровообіг. Наостанок я зігрів її стопу на своєму животі.
Решту дня ми бенкетували шашликом з пуми, запиваючи теплою водичкою. Я зрідка додавав сніг до її ноги та пильно стежив за кількістю рідини, що вона споживає. Вона вже десять днів лежить, та ще в умовах браку кисню — я всерйоз непокоївся, що почнеться інфекція чи атрофія. Сумніваюся, що її організм зможе подолати те чи те.
Щойно моє тіло отримало білок, я почав розтирати її здорову ногу: щоб покращити загальний кровообіг, але не ворушити пошкоджену ногу. Протягом дня я постійно нарізав «пум’ятину» тоненькими шматками та розвішував їх навколо вогню. Кілька разів доводилося виходити по дрова — шукати їх мав уже далеченько. Поступово я приготував усе м’ясо, яке тільки можна було зрізати з кісток. Вийшло небагато і не сказати що смачно, але бодай щось. М’ясо — то є білки. Білки — це енергія. А енергія являє собою можливість забратися звідси, бо, маючи запас їжі, мені не доведеться кожного дня полювати.
Десь по обіді обличчя Ешлі нарешті набуло хоч якогось кольору. А головне — її очі знов мали нормальний вигляд.
Години за дві до заходу сонця я визирнув назовні й побачив Ґровера, що так і зостався лежати на боку, наче перекинута статуя. Я взувся та сказав Ешлі, що скоро повернуся. Вона кивнула. Коли я повз до виходу, вона раптом схопила мене за куртку й потягла до себе. Я на мить спинився, а потім нахилився до неї. Доторкнувшись теплими вологими губами до мого лоба, вона прошепотіла:
— Дякую.
Я кивнув і майже рефлекторно відзначив, як у неї запали щоки. Це не дивно, беручи до уваги постійний холод, тривалі періоди шоку та голод. Вона скидалася на привид.
— Ешлі, чесно, я не знаю, де ти знайшла сили вчора вночі. Таку витримку я бачив лише раз у житті, — я відвів погляд і торкнувся долонею її чола, перевіряючи, чи немає гарячки. — Завтра вранці ми підемо. Ще не знаю, куди саме, але точно подалі звідси.
— Що, першим рейсом? — усміхнулася вона, відпускаючи мою куртку.
— Саме так. Купив тобі квиток у першому класі.
Потому я виліз назовні. Уперше за десять днів не відчував ані голоду, ані холоду. Узагалі почувався якось дивно. Наче щось змінилося — але я ніяк не міг збагнути, що саме. Ось я почухав підборіддя — і до мене дійшло: я всміхаюся.
Розділ вісімнадцятий
А пам’ятаєш наших черепашок? Цікаво, як там у них справи? Де вони зараз? Як далеко їм удалося відплисти? Чи дісталися вони берегів Австралії? А особливо цікаво, як там твій маленький друг.
Пам’ятаю, як ти поплескала мене по плечу та прошепотіла:
— Ти це чуєш?
Ми натрапили на самицю, яка саме викопувала у піску ямку для своїх яєць. Щоб не налякати черепаху, ми тихенько залізли на дюну поруч і лягли стежити за нею. Копала вона чимало, а потім увійшла у стан, побідний до трансу, й почала нести яйця. Їх було, мабуть, близько сотні. Нарешті закінчивши цей процес, вона закидала яйця піском, підповзла до води та зникла у хвилях.
Ми злізли з дюни та підійшли до піщаного пагорба. Такого великого гнізда ми ще не бачили. Ти обережно розвішувала рожеву стрічку навколо нього, а я допомагав вирізати прапорці — щоб гніздо було здалеку видно будь-кому. Хоча ти начепила там стільки стрічок, що гніздо, либонь, було видно і з літаків. Із того вечора ти почала відлік днів — наче дитина, що ніяк не може дочекатися Різдва. У тебе був спеціальний календар для того гнізда. А на п’ятдесятий день я взяв відпустку, і ми почали ночувати на пляжі.
— Вони ж не обов’язково мають вилупитися на шістдесятий день, правильно? А ну як полізуть раніше?
У тебе на лобі був туристичний ліхтарик, і на тому пляжі ти скидалася на шахтаря, що заблукав. Я хотів залізти до тебе у спальник, але ти просто перед моїм носом застібнула блискавку та суворо сказала:
— Ні. А якщо черепашки почнуть вилуплятися? Тільки не зараз.
Ти ніколи не робила нічого наполовину, це точно.
На пляжі було тепло, і легіт приносив нічну прохолоду з південного заходу. Океан був схожий на спокійне озеро, а не на бурхливу стихію. Настав п’ятдесят дев’ятий день. Ти глибоко спала, пускаючи слину на свій спальник. Я поплескав тебе по плечу — і ти миттю прокинулася. Уже за хвилину ми обоє звісилися з дюни й почали спостерігати, як перше черепашеня струшує пісок та прямує до води. Скоро весь пляж ряснів крихітними морськими черепашками. Ти пошепки їх рахувала, а голос так і дзвенів радістю.