Розділ двадцять перший
Я потермосив Ешлі за плече, і вона заскреготіла зубами.
— Ти як, готова?
— А кави даси?
Я простягнув їй чашку з кавою, що за кольором була схожа радше на розбавлений чай.
— Тримай, це остання.
— Нічого собі, який паскудний початок дня.
— Дивись на це позитивніше. Кожен крок звідси робить «Старбакс» ближчим.
Вона облизнула губи.
— Ну ти просто майстер позитиву.
Я сів поруч із нею, ми завершили її ранковий туалет та вдяглися. Вона застебнула куртку.
— Мені дуже подобається сервіс у цьому готелі, але як же я хочу знов мати змогу робити все самостійно.
— А я як цього хочу, — зауважив я, виливаючи сечу з пляшки.
— Слухай, може, ми ще й не настільки близькі, але справи такі, що я можу захотіти сходити по-великому.
— Вибач, але ми вже настільки близькі.
— Справді? Коли я встигла?
— Один раз — коли я вправляв твою ногу. А потім ще раз, коли ти була непритомна.
— Ну, це багато чого пояснює… — Вона збентежилася.
— Наприклад?
— Приміром, чому я не хотіла цього робити вже з тиждень.
— Можеш бути спокійна.
— Тоді ми повертаємось до мого питання.
— Та не хвилюйся. Просто скажи мені, як виникне потреба, і ми все владнаємо.
— Не те що я хотіла б і далі розмовляти на таку тему, але, здається, тебе це турбує набагато менше, ніж мене.
— Знаєш, коли я ще вчився на першому курсі медінституту, мене призначали на нічні чергування. Вісім місяців я міняв пацієнтам простирадла. Мені було справді важко. Якось сказав про це Рейчел, а вона відрубала: якщо не хочеш виконувати брудну роботу, краще зміни університет, поки не пізно. Бо люди потребують лікаря, який не боявся б закаляти руки та ставився б до них з належною повагою. Отак я змінив своє ставлення, і звідти проросли паростки моєї «лікарської тактовності». Я замислився над тим, чого потребували люди, замість із висоти своєї білої вежі думати, що я сам хочу їм дати. Рейчел зруйнувала мою вежу та спустила мене в шанці до простих людей, де пахне не трояндами, а люди страждають. Отож я чудово розумію, як тобі ніяково. Можеш навіть зашарітися. Утім, не варто. Оскільки інших варіантів немає, я твій лікар. І я тобі скажу те, що казала мені дружина, коли мене щось не влаштовувало…
Ешлі підняла брову, очікуючи на продовження.
— Не скигли.
— Мені подобається ця жінка. — Ешлі зміряла мене прискіпливим оком, добираючи слова. — А ти маєш якісь там досягнення? Лікар року абощо?
— Абощо.
— Ні, серйозно. Я в надійних руках?
— Ти в моїх руках. А наразі найкращі твої ліки — це твоє почуття гумору. Воно просто на вагу золота, чесно тобі кажу.
— Чого це? Не схоже, що мої жарти наблизять до нас цивілізацію.
— Не бачиш, до чого хилю? — Я застебнув на собі рюкзак. — Якось уночі чи, може, рано-вранці гелікоптер привіз до нас у реанімацію хлопця, якого підстрелили в шию. Звичайний хлопець — він вийшов купити дружині морозива. Вона була вагітна, і їй закортіло смачненького. А він просто опинився не в той час не в тому місці. Крамницю якраз грабували, і щось у них там пішло негаразд. Його привезли просто в хатніх капцях. Із його сонної артерії фонтанувала кров… — Я мимохідь перевірив серцебиття Ешлі. — Буквально фонтанувала. Він втратив багато крові, але був і досі при тямі. Я заткнув дірку пальцем, і ми помчали його до операційної. Смерть наступала нам на п’яти. Я поглянув йому в очі та спитав на бігу: «Є на щось алергія?» «Ага, — каже, — на кулі», — піднісши руку, він вказав пальцем на свою шию. Я тоді зрозумів: ось цей хлопець житиме. А посеред усього того хаосу, що панував навколо, він хапає мене за руку та каже: «Док, тільки оперуйте мене як живого, добре? Не як мертвого». Потім відпустив, сіпнувся від болю й додав: «Мене Роджер звати. А вас?» І він вижив. Його дружина народила за два тижні після того. Вони надіслали мені повідомлення на пейджер, і я зайшов до них у палату. Його дружина простягла мені сповите немовля, назване на мою честь. У будь-яких підручниках пишуть, що такий пацієнт безнадійний. Він не мав жодної нагоди зачепитися за життя. Тож я думаю, що вся справа в почутті гумору й палкому бажанні побачити сина. — Я провів долонею по її обличчю. — І в тебе таке саме почуття гумору. Бережи його.
Ешлі схопила мене за руку та потягла до себе.
— Маю запитання, — серйозно почала вона, — і хочу чесну відповідь.
— Давай.
— Обіцяєш відповісти чесно?