— Питай, — відірвався я від своїх думок.
— Голосове повідомлення — що то було?
— Яке повідомлення?
— Те, що ти слухав перед зльотом.
Я відгриз шматочок мертвої шкіри з нижньої губи.
— Ми посварилися.
— Через що?
— У нас… у нас були різні погляди.
— Не хочеш розповісти?
Я стенув плечима.
— То що, вона мала рацію?
— Так, — кинув я, не озираючись.
— Це приємно.
— У якому сенсі?
— Приємно, коли чоловік визнає, що його дружина має рацію стосовно чогось.
— Я не завжди такий був.
— Поки ти схильний відповідати відверто, хочу спитати: ти розповідаєш у свій диктофон про мене?
— Тільки з медичної позиції.
— Дай його мені.
— Ні, — всміхнувся я.
— Значить, не тільки з медичної позиції.
— Слухай, записи на диктофоні майже ніяк тебе не стосуються. Чесно.
— Але ж «майже»?
— За винятком моїх лікарських спостережень — абсолютно ніяк.
— Ти не базікаєш про мене за моєю спиною? Чесно?
Її, мабуть, не можна було переконати, тому я просто відмотав трохи назад, зробив звук гучніше, натиснув на кнопку й віддав їй диктофон. Зазвучав мій останній запис, і Ешлі почала уважно його слухати. Коли він добіг кінця, вона обережно передала пристрій мені.
— Дійсно, нічого, — зауважила вона. — Не збрехав.
Я сховав диктофон у кишеню.
Ешлі з хвилину розглядала мене — я майже бачив, як питання звивається в неї на язиці. Рано чи пізно все одно спитає. Спитала рано:
— А чому, тільки-но я питаю щось стосовно диктофона, ти наче води до рота набираєш? Що ти приховуєш?
Я глибоко вдихнув, але це мало допомогло.
— Мовчання за відповідь не зараховується.
— Ми з Рейчел… тепер окремо.
— Окремо? Що ти маєш на увазі?
— Ми посварилися. Дуже серйозно. І наразі ми… працюємо над деякими нашими проблемами.
— Судячи з того повідомлення, вона не хотіла, щоб ви… були нарізно.
— Це складно.
— Ми вже одинадцять днів у лісі, ти вправляв мою ногу, зашивав голову, підтирав мені зад — і лише зараз кажеш, що розійшовся з дружиною?
— Я робив усе, що має робити лікар.
— А як щодо дев’яноста дев’яти відсотків часу, коли ти робив усе, що має робити друг?
— Я не думав, що це важить.
— Дай-но сюди, — вона простягла руку.
— Що?
— Давай диктофон.
— Ти не збираєшся його зламати, викинути чи будь-яким іншим чином вивести з ладу?
— Ні.
— І ти повернеш мені його?
— Так.
— Повернеш у робочому стані?
— Так. Обіцяю.
Я віддав їй диктофон. Вона оглянула його та натиснула кнопку запису:
— Рейчел, привіт. Це Ешлі. Ешлі Нокс. Я та ідіотка, що погодилася сісти з твоїм чоловіком у літак. Він має безліч чудових якостей і є неймовірним лікарем, але про тебе зовсім не говорить. Що взагалі не так із чоловіками й оцією концепцією «я-не-демонструю-своїх-почуттів»? Навіщо це все, га? — Вона похитала головою. — Чому вони просто не можуть взяти і сказати, що думають? Це ж не ядерна фізика! Треба просто відкрити рота та сказати. Але ні, для них це чомусь не надто просто. Так ось, коли він мене звідси витягне, я дуже хочу з тобою познайомитися. А поки ми тут, я буду над ним працювати. Загалом оця ваша ідея з диктофоном є дуже цікавою. Мабуть, я подарую Вінсу такий самий. Але, — вона підвела очі та всміхнулася, — мені шкода це казати, але, здається, Бен являє собою безнадійний випадок. Я ще ніколи не бачила, щоб кому-небудь було так складно говорити. — Вона вже хотіла завершити запис, а потім додала: — Та це нічого — смачна кава й щирість усе компенсують.
Ешлі повернула диктофона, і я знов сховав його до кишені та підвівся. Усе тіло заклякло. Холод пробрався під мокрий одяг до самих кісток. Не слід так довго відпочивати.
— Вибач, що не повірила. Якщо хочеш, можеш стерти запис.
— Та ні. Я все одно казав їй про тебе, так що здається логічним додати до розповіді твій голос. — Я надів на себе упряж і почав тягти.
— А де вона живе?
— Коло пляжу, трохи далі.
— Наскільки трохи?
— За три кілометри. Я збудував для неї будинок.
— Ви розійшлися, але ти звів для неї будинок?
— Ну, це звучить інакше, ніж насправді.
— А як насправді?
— Усе складно… Діти…
— Діти?! У вас є діти?
— Двоє.
— У тебе двоє дітей — і ти тільки зараз про це кажеш?
Я знизав плечима.
— А скільки їм років?
— Чотири. Близнята.
— Як їх звати?