— Майкл і Ханна.
— Хороші імена.
— І діти славні.
— У тебе, напевно, чимало клопоту з ними.
— Я… Я нечасто з ними бачуся.
— Нічого собі. Ти, мабуть, серйозного шпака вбив.
Я змовчав.
— Ну, гадаю, це твоя провина, бо частіше за все таке трапляється через чоловіків. У вас чогось не виходить належним чином контролювати свій трубогін.
— Справа не в тому.
Її це зовсім не переконало.
— Вона з кимось зустрічається?
— Ні.
— Ну давай, скажи. Чого ви розійшлися?
Я не мав жодного бажання про це говорити.
— Не скажеш?
Відповідати я не став.
— А якщо…
Я так і знав, що цей аргумент вже не за горами.
— Що «якщо»?
— Якщо ми звідси не виберемося, що тоді?
— Ти маєш на увазі, навіщо я й далі пасталакаю в диктофон, якщо шанси в нас мізерні?
— Ну, щось таке.
Я розвернувся та підійшов до неї так, щоб бачити її очі. Снігу тут було по пояс, а небо над головою застеляли важкі сірі хмари. Снігу чекати недовго.
— Я провів тисячі операцій, — тицьнув я себе в груди, — і нерідко пацієнти були в жахливому стані. Значно гіршому за наш із тобою. І жодного разу я не подумав: «Ні, він не вибереться, йому не одужати». Так вийшло, що лікарі — чи не найоптимістичніші люди в світі. Бо інакше ніяк. Уяви собі лікаря-песиміста: «Лікарю, скажіть, як мої справи?» — «Гадаю, вам не жити», — і таке співчутливе хитання головою. Як би це було? З таким підходом у медицині довго не протриматися — хто ж піде до такого лікаря? Лікар має навіть у найгіршій ситуації знаходити спосіб поліпшити її. Щодня ми наче граємо в шахи — граємо зі смертю. І часто виграємо. Хоча не завжди. І ми це все, — моя рука описала коло, — робимо лише заради одного. Заради надії. Надія тече по наших жилах, штовхаючи нас уперед.
Я відвернувся. По щоці скотилася сльоза.
— Я увімкну цей запис Рейчел, — додав я лагідніше. — І вона почує твій голос.
Ешлі кивнула, заплющила очі та опустила голову на подушку. Я знову схопив ручки ношів та потягнув далі.
— Але на моє запитання ти не відповів, — почув я.
— Знаю.
Погода тут украй примхлива. Ось над головою чудове блакитне небо — а за мить свинцеві хмари засипають тебе снігом чи крижаним дощем. Цілісінький день мерзнеш — а з заходом сонця з’ясовується, що обличчя й губи обпеклися під сонячним промінням та облуплюються. А ще через постійний вітер шерхнуть щоки, від тривалої ходьби ноги вкриваються мозолями. Тут холод змінюється спекою, а потім знов морозом. І так по колу.
Зазвичай без їжі людина може протриматися приблизно три тижні на самій воді, але на такій висоті організм витрачає вдвічі більше калорій, уже не кажучи про те, що треба постійно тягти сани по пояс у снігу. Гори суворі й не знають жалю. Цю дику красу неможливо опанувати.
Ось за п’ять хвилин вітер нагнав хмар, і гора взялася щільним туманом. Дуже скоро я помітив, що сніг летить горизонтально, іноді закручуючись колами. Обличчя шалено пекло, я заледве рухався. У такій бурі ми довго не протримаємось. І сховатися нам ніде. Я втупився в білу темряву: час ухвалити непросте рішення.
Треба повертатися.
Шлях назад просто краяв мені серце. Від думки про те, що доводиться плюнути на все, що я зробив за день, ставало моторошно. Утім, я знав: краще зробити крок назад зараз і вижити, ніж іти вперед та померти. За чотири години ми знов були під захистом уламків нашого літака. Я ледь міг ворушитися, та з останніх сил допоміг Ешлі зручно влаштуватися. Її обличчя було спотворене болем, але вона мовчала. Я заледве дочекався, поки вона засне, й сам провалився в небуття.
За чотири години я прокинувся від холоду. Я так і не скинув свій мокрий одяг. Доведеться дорого заплатити за цю помилку. Спальний мішок не гріє, а зберігає температуру — як теплу, так і холодну. А вологість іще й погіршує його ізоляційні властивості. Я примусив себе роздягтися, розвісив одежу повсюди та розпалив вогонь. Потому заліз назад у спальник. Мене всього трусило, і я ще приблизно годину не міг зігрітися — тобто замість відпочинку марнував енергію, якої і так було обмаль. Просто дурість із мого боку. Такі помилки вбивають, варто тільки заплющити очі.
Розділ двадцять третій
Ешлі не надто вразив минулий день.
— Ну що, які маємо розваги сьогодні?
Її голос лунав у моїй голові. Я із хвилину взагалі не міг зрозуміти, де я. Відчуття — наче з похмілля.
— Га?..
— Ти що, збираєшся весь день спати? Я і так дала тобі виспатися — бо ж знаю, що ти втомився, але мені дійсно треба в туалет, а я навіть ноги схрестити не можу, щоб терпіти.