— Ну, дякую. Треба буде це пригадати наступного разу, як тобі закортить у туалет.
Вона розсміялася.
— З тебе хіба медсестри не сміються?
— Під маскою не видно, — я скривив подібну пику.
Ешлі відкинулася на спину, заплющивши очі. Стало тихо, і я раптом утямив, що встиг звикнути до звуку її голосу. І в цій тиші я замислився, як мені буде, коли не чутиму його високий дзвін кожного дня.
Наша хатинка майже повністю була зроблена з ялини, тому всюди пахло чистотою та свіжістю.
— Мабуть, це найбільш екологічно чистий будинок, у якому мені доводилося бувати, — зауважив я.
— Так, «зелені» були б у захваті, — розсміялася Ешлі.
Тут було тепло та затишно. Густі віти чудово захищали від снігу, але разом із тим випускали дим від вогню. Наближався вечір — до заходу сонця лишалося дві-три години. Я взувся у снігоступи, одяг куртку та взяв лук.
— Піду на розвідку, — повідомив я Ешлі.
— Надовго?
— Гадаю, за годину повернуся. А ти, — звернувся я до Наполеона, — не давай їй сумувати.
Той слухняно стрибнув до Ешлі у спальник.
Єдина проблема нашого теплого прихистку полягала в тому, що від багаття уся ялина запросто могла зайнятися та надійно поховати своїх гостей. А через пошкоджену ногу Ешлі навіть не зможе самостійно вилізти — ситуація вкрай небезпечна.
— І ще одне: обережніше з вогнем. Якщо розпалиш завеликий, наша різдвяна ялинка тебе тут поховає, бо вибратися ти звідси не зможеш. Отож тримай поруч сніг: якщо розгориться надто сильно, затрушуй ним. Але не занадто, щоб не згас. Добре?
Кивнувши, вона жбурнула в мене грудочкою снігу.
Я видерся на невеличкий кряж та озирнувся. На завітряному його боці снігу було суттєво менше, іноді визирали острівці сухої трави та замерзлого каменю. Камінці, вкриті льодом, скидалися радше на жуйку, що її виплюнули на тротуар. Чи, може, на пташиний послід.
Згідно з моїми відчуттями ми й досі були вище за три кілометри. Дихати було важко, хоча ми вже і провели тут понад два тижні. Я чомусь так і не звик до висоти та досі глибоко вдихав, коли не рухався. Мабуть, аж надто звик до життя на рівні моря.
Сніг нарешті вщух, і хмари піднялися високо в небо. Було досить далеко видно, тож я почав роздивлятися долину внизу. Хребет, на якому я стояв, обходив її півмісяцем. Долина мала площу десь 25—40 квадратних кілометрів, і її перетинали безліч струмочків та маленьких річок — звісно ж, замерзлих. Сама долина за винятком кількох пагорбів була майже рівною, якщо тільки такою може бути гірська долина.
Метрів за двісті-триста від нашої ялинки я знайшов невеличкий виступ, на якому і вмостився. Щоб роздивлятися краще, я склав долоні «біноклем» коло очей та почав уважно проходити кожен квадратний сантиметр: може, хоч щось має сліди людських рук? Так я просидів до сутінок. В останніх променях сонця я раптом побачив щось коричневе, схоже на стовбур дерева. Дивним було тільки те, що всі стовбури стояли вертикально, а цей — горизонтально. Я примружився, щосили вдивляючись у той стовбур. Розібрати щось було складно, але треба поглянути ще раз. Я дістав компас та завважив напрямок — 79 градусів. Щоб не забути, повернув пластикову мітку — краще з таким не жартувати.
Почало смеркати, і я рушив назад до нашої ялини. Тут метрів за двадцять від мене промайнуло щось біле. Я вихопив стрілу та завмер. П’ять хвилин — стрибок. Потім ще один. Ось воно — маленький білий заєць. Великі вуха, довгі лапи — стрибає між деревами.
Я обережно напнув тятиву, прицілився в середину тільця зайця та спустив курок. Щойно вилетіла стріла, як заєць скочив сантиметрів на п’ятнадцять убік. Стріла увійшла у сніг, а моя невдала здобич іще раз чи двічі стрибнула та зникла.
Я пішов викопувати свою стрілу. Сніг боляче шкрябав руки, і я вирішив, що зроблю це завтра.
Коло Ешлі яскраво палав вогонь. Вона навіть примудрилася зігріти для мене води та м’яса — останнього вже було обмаль. Думаю, вистачить іще максимум на день.
— Що сталося? — вона помітила, що на одну стрілу стало менше.
— Воно втекло.
— А що було б, якби не втекло?
— Мали б смаженого кролика на вечерю.
— Наступного разу клич мене — я потримаю його, поки ти стрілятимеш.
— Згода. Тільки лови сама.
Вона розсміялася.
— А ти не хочеш трохи прогулятися? — спитав я.
— Ти серйозно? — брови злетіли угору.
— Так. Думаю, якщо я буду тебе підтримувати, ми зможемо дійти до одного пагорба тут поруч. Мені потрібні твої очі.