— Ти щось побачив?
— Не знаю. Може, й ні. Але я не хочу ризикувати — треба, щоб ми обоє подивилися.
— А чим ми ризикуємо?
— Нам варто спуститися ще нижче. Проте якщо вирішимо йти туди, то доведеться ще кілька кілометрів пройти по плато. І це відхилення від нашого маршруту на два чи три дні. І ще дні три-чотири знадобиться на те, щоб повернутися на наш напрямок. Тобто додаткові сім діб, якщо я помилився.
Їй не треба було пояснювати, що ми і так балансуємо на лезі ножа. І зайвий тиждень легко може нас убити. А може, ми вже й так мертві, просто самі ще цього не знаємо.
— А що ти бачив?
— Точно не знаю. Щось схоже на дерево — тільки воно лежить горизонтально десь на рівні верховіття інших дерев. Єдина горизонтальна лінія у морі вертикальних.
— Чи безпечно мені йти на той пагорб?
— Ні, але сани я не зможу туди затягти. Ми будемо йти повільно, по кроку.
— Я тобі вірю. Значить, підемо туди.
— Ні, справа зараз не в довірі. Одна голова добре, а дві краще. Треба, щоб ще хтось, крім мене, подивився.
— Коли вирушаємо?
— На світанку. Думаю, краще за все буде видно саме вдосвіта.
Звісно, іти з Ешлі на той хребет було ризиковано, але ми мали ухвалити рішення щодо напрямку, а це вкрай важливо. Уперше вилізши з нашого літака, ми йшли навмання. Проте зараз, коли ми вже зайшли так далеко, будь-яке відхилення може стати фатальним — такі рішення треба приймати разом.
А ще нам потрібен перепочинок.
Ми залізли у свої спальники та дивились, як полум’я підсвічує гілля нашої ялинки. Сьогодні мені вперше стало спекотно — настільки, що довелося розстебнути спальник. Попоївши, я оглянув ногу Ешлі: набряк трохи зменшився, і стало помітно, що на місці перелому утворюється рубцева тканина. Добрі ознаки.
Я сів навпроти, узяв її здорову ногу та заходився розтирати стопу, щиколотку, коліно та стегно, щоб покращити кровообіг. Вона підвела на мене очі:
— Ти точно хірург? Більше схожий на масажиста.
— Ти лежала майже нерухомо два тижні. Нам треба відновити кровообіг. Якщо встанеш зараз — скидатимешся на Івана-покивана.
— На кого?
— Ну, Іван-покиван. Така іграшка. Гойдається, але не падає. — Я розтирав її стегно, й Ешлі на мить скривилася від болю, а потім видихнула та нарешті розслабилася.
Суто із зовнішності ніколи не можна дістати точного уявлення про людину. А от коли торкаєшся руками, все стає зрозуміло. Ешлі була наче суцільний м’яз. Довгий підтягнутий м’яз. Скоріш за все, саме це і врятувало їй життя, бо інша людина просто склалася б навпіл під час тієї аварії.
Я обережно почав масажувати ліву стопу так, щоб не ворушити стегно. Аби відновити кровообіг, треба лише трохи розім’яти підйом та литку.
— Не хотів би я зазнати удару такою ногою. Ти наче вся із суцільного м’яза.
— Не сказала б, що почуваюся хоч якимось м’язом.
— Нічого, це все повернеться. Кілька тижнів — і будеш як новенька.
— А твоя дружина добре бігає?
— Коли я вперше її побачив, ще в школі, мені здалося, що вона просто якась рідина. Наче вода раптом почала ходити. Вона ніби летіла над полем, і її ноги ледь торкалися трави.
Я натиснув на литку, і Ешлі поморщилася.
— Як повернемося, ти маєш навчити Вінса масажу, — вона на мить затамувала подих. — Ні, ну серйозно, де ти цього навчився?
— Ми з Рейчел і далі бігали, вступивши до медичного університету, і так сталося, що ми були одне одному за тренера. А масаж був їй конче потрібен, бо від матері їй дісталися не надто вдалі стопи.
— Як це — невдалі?
— Кісткові мозолі.
— І ти дійсно масажував кісткові мозолі своєї дружини?
Я сильно натиснув на підйом, і пальці її ноги зігнулися.
— А що, у це так важко повірити?
— Та тут у нас хронічне кохання, лікарю.
— Хіба Вінс не робить тобі масаж стоп?
— Він навіть у гумових рукавичках до моїх стоп не доторкнеться.
— Тоді мені справді доведеться провести з ним бесіду.
— Слушна ідея. А коли ми вже складаємо список, то додай до бесіди ще й урок з розпалення вогню без сірників.
— Е, ні, — всміхнувся я.
— Чого це?
Я одягнув на стопу шкарпетку та сховав її у спальний мішок.
— Бо спочатку я вмовлю його купити супутниковий телефон.
Ешлі засміялась, і я навіть не знаю, що було приємніше: чути її сміх чи веселе тріскотіння дров у вогнищі.
Розділ двадцять шостий
Мені було тепло, і я лежав, роздивляючись літак, що пролітав десь у десятьох кілометрах над нами. Яка іронія! Ешлі давно спала та тихенько сопіла. Ледь відчутний вітерець пробирався крізь віти ялини, і де-не-де можна було розгледіти чудове зоряне небо. Я ніяк не міг заснути — усе міркував над рішенням, яке доведеться завтра прийняти. Чи дійсно там щось є? Може, після п’ятнадцяти днів мені так хотілося щось побачити, що тепер я приймаю уявне за дійсне?