— Почекаймо ще хвилин десять. Коли сонце зійде, перші промені підсвітять його. Якщо це зроблене людськими руками, ми, мабуть, зрозуміємо.
Ми стали чекати, намагаючись не дивитися в той бік зайвий раз, щоб не замуляти око — достоту як коли вимовляєш якесь слово надто часто і воно втрачає своє значення. Нарешті перші промені почали проповзати в долину, відтручуючи нічні тіні. Перед нами простяглася долина, з трьох боків обмежена гострими шпилями. Море ялин де-не-де перерізали струмки та озерця. Мертвих дерев було чимало, і їхні голі стовбури без кори стояли там, наче мовчазні вартові, або ж схилялися під найрізноманітнішими кутами.
— Як називається та гра, де висипаєш купу паличок на стіл?
— Ми і називали її «палички».
— Ну, може. Так от, схоже на цю гру, — я махнув рукою в бік лісу в долині. — Наче Бог грав тут у цю гру, а потім відволікся та забув про неї.
— Либонь, так і було, — всміхнулась Ешлі.
За мить до того, як яскраве світло залило долину, тьмяне світло відбилося від снігу — і оте коричневе заблищало. Чи, може, замерехтіло. І під ним теж щось блиснуло.
— Бачиш? — спитав я, не відводячи очей.
— Бачу. Не знаю, може, це просто сніг чи крига виблискує?
— А бачиш оту наче галявину? Поруч?
— Бачу.
— Думаю, це озеро.
— До чого ти ведеш?
— Ну, якби я зводив в горах будинок чи якийсь табір або якби хотів оселитися в дійсно глухому місці, то прийшов би в цю долину та збудував його на березі озера.
— Зрозуміло.
Сонце піднялося вище та почало сліпити очі. Розгледіти щось більше не було змоги.
— Що скажеш? — звернувся я до Ешлі, тицяючи пальцем в напрямку, якого ми досі трималися. — Я планував іти ось туди, де нижче. У тій стороні є вихід із цієї долини. Мало б стати тепліше і легше дихалося б. Щоправда, я не знаю, куди саме ми так дійдемо та скільки нам на це знадобиться часу. А там, — я махнув рукою у бік тієї коричневої штуки, котру ми роздивлялися, — у тому лісі паличок на нас чекає глибокий сніг і купа струмків, у які легко провалитись. Якщо там таки нічого немає, нам доведеться загнути чималого гака, щоб згодом повернутися до ось того перевалу, через який ми зможемо спуститися нижче.
— Ось вона, дилема. А скільки в нас їжі?
— Якщо заощаджувати?
— Так.
— Може, на один день. Можливо, на півтора, якщо походимо голодні.
— А як довго ти зможеш мене тягти без їжі?
— Ну, ще з тиждень я точно зможу дихати. А ось тягти сани… навіть не знаю.
— Тобто ситуація така-от: якщо на нас раптом не впаде купа їжі, то на наших запасах ми зможемо перетнути долину й дістатися того, що ми побачили. Але якщо і там харчів у нас не буде, то доведеться скрутитися калачиком та впасти у сплячку, правда ж?
— Можна і так сказати.
— У тебе є інакший спосіб це висловити?
— Ні.
— А як щодо іншого варіанту? Ти лишаєш мене тут та йдеш розвідати, що таке ми там побачили.
— Я про це теж думав. Звісно, сам я дійду туди швидше, але немає жодної гарантії, що дістануся місця живий і що зможу повернутися по тебе. Якщо я десь упаду, щось зламаю чи мене з’їсть пума, то ми обоє помремо з купою непростих питань. Я не хочу так ризикувати.
— А що, як я хочу?
— Це не твоє рішення.
— Чого б це?
— Бо це мені треба туди йти, а потім повертатися. Не тобі.
— А якщо я попрошу?
— Я відмовлю.
— Чому?
— Ну, дивись. Припустімо, я дійду до того хребта, залізу нагору та з іншого боку побачу будинок, дорогу абощо. І переді мною постане рішення: піти зараз туди, лишивши тебе ще на кілька днів саму, чи повернутися по тебе одразу. Але ти все одно навряд чи дізнаєшся, що я вирішив, бо, поки прийде допомога, ти вже будеш мертва.
— Одначе ти залишишся живий.
— Ні, не буду так ризикувати, — я похитав головою.
— Я думала, ми вирішуємо разом.
— Ми разом не тільки ухвалюємо рішення. Ми вдвох або виходимо звідси, або ні. Або так, або так. Ніяких «може», «якби» та «але».
Ешлі заплющила очі, і з-під повік викотилася сльоза.
— Ми тут вже п’ятнадцять днів, — вона не дивилася на мене. — І насправді ми просто зволікаємо з неминучим. Якщо ти щодо цього згоден, то маєш іти далі без мене та спробувати. Краще нехай виживе хтось один, аніж помремо ми обоє.
— А ось тут ти помиляєшся. Сам я не виживу.
— А якщо я примушу тебе силоміць?
— Тоді мені доведеться вдарити тебе по голові, прив’язати до саней та непритомну тягти звідси. Ну, годі вже про це. Я тебе не кидатиму, і крапка.
Ми сиділи поруч, вдивляючись у своє безрадісне майбуття. Ешлі взяла мене під руку та поклала голову мені на плече.