— Навіщо тобі це?
— Є певні причини.
— Тобі колись доведеться мені пояснити, бо я їх не розумію.
Я встав та підняв її.
— Бо ти не намагаєшся збагнути це з мого погляду.
Ми почали спускатися вниз. Вона повільно переставляла ногу, чіпляючись за мене. На півдорозі ми спинилися відпочити, а я саме хотів відкопати свою стрілу.
— Ми наче беремо участь у перегонах у мішках, — мовила Ешлі, витираючи соплі.
Я кивнув, і ми пішли далі. Вона обережно ступала, а я стежив, куди вона поставить ногу — бо якщо Ешлі впаде, виставивши зламану ногу вперед, то знепритомніє через больовий шок. А цього я точно не хотів. Вона щосили чіплялася за мене. Два тижні без руху не надто добре впливають на спину.
— Спинімося, — попросила вона, повертаючись до мене обличчям. Ми були просто як двійко дітей на дискотеці. — Що, запхаєш руки мені в кишені? — розсміялася вона, прочитавши мої думки.
— Ні-ні, не буду. Але ми наче непогана команда.
— Не те слово. Якби Вінс спускався зі мною з цього хребта, то ми обоє вже попадали б, мені було б дуже боляче, а він би намагався виплюнути сніг, який я запхала б у його горлянку за це.
— Чогось кожного разу, як ти про нього говориш, складається враження, що ви зовсім різні люди. Чому так?
— Так ми і справді різні. Проте він мені подобається. Він веселить мене, і в нас багато спільного.
— З таких причин люди зазвичай беруть собаку з притулку. А не супутників життя на наступні сімдесят років.
— Ой, ну то скажи, яка ж тоді годяща причина, щоб одружитися?
— Кохання.
— Е ні. Це трапляється лише з обраними. А решті простих людей випадає погоджуватися на те, що є. Інакше…
— Що «інакше»?
— Інакше можна ціле життя прожити, чекаючи на казку, якої не буває.
— А що, коли ти проґавиш свою казку, бо не схотіла на неї чекати?
— Це як у «Красуні»[39], чи що? Мені все життя намагалися пояснити цю маячню. Я шукала його, чекала, намагалася ретельно ставитися до вибору чоловіка й не кидалася в обійми першого-ліпшого. Але все, більше я в це не вірю. Славних хлопців уже порозбирали. Таких, як Ґровер чи ти. А мені просто не пощастило зустріти такого.
— Гадаю, ти…
— Що я?
— Ти надто зле про себе думаєш, якщо погодилася вийти за того, хто не відповідає твоїм вимогам. Ти заслуговуєш на краще.
— Бене Пейн, та невже ти заграєш до мене?
— У жодному разі. Просто кажу, що ти надзвичайна жінка. А якщо твій Вінс не надзвичайний і з ним ти не світишся щастям — не виходь за нього. З усією повагою до того хлопця — не роби цього.
— Легко тобі казати. Ти вже п’ятнадцять років одружений, і тобі не треба виходити на ринок, де пропозиція набагато перевищує попит. Справа не в тому, що Вінс не робить мене щасливою, ні…
— Я й не говорив, що це просто. Але ти заслуговуєш на щось… на когось дійсно чудового.
— Я це запам’ятаю, — всміхнулась Ешлі та почухала мені бороду. — У тебе тут сивина.
— Час іноді робить таке. Час і…
— Що «і»?
— І чималий пробіг вибоїстим шляхом.
Ми нарешті дісталися наших саней, і я знов прокрутив у пам’яті нашу розмову. Аж тут мене наче молотком вдарило. Час та пробіг добре вміють пояснювати.
Я допоміг Ешлі загорнутись у спальник і влаштуватися на санях, а сам встебнувся в ремені.
— Ти як? Наче зблід. Усе гаразд? — спитала вона.
Я лише кивнув, намагаючись на неї не дивитися. Моє обличчя виказало б мене з головою.
Розділ двадцять сьомий
Наш ялиновий прихисток лишився позаду, і ми рушили в дорогу. Сніг підмерз, отож іти було легко. Ешлі мовчала. Загалом вигляд вона мала не вельми добрий — дуже схудла та змарніла. Їй конче потрібна нормальна їжа. Її організм і так з усієї сили намагається вижити, а тут ще й травми…
У денному світлі я оглянув сліди навколо ялинки: дійсно приходив лось. Як же я жалкував, що не спробував його підстрелити. Навіть невеличкого лося нам стало б на кілька тижнів.
— Та ти ж не знав, що воно таке. Ну а якби то був ведмідь? — Ешлі почула моє бурмотіння.
— Тоді я, мабуть, був би мертвий.
— Значить, вирішив правильно.
— Так, але в нас могло бути м’ясо…
— Ага. А може, ведмідь саме зараз облизував би свої пазури, повечерявши тобою та з’ївши мене на десерт.
— Ти любиш фільми жахів? — здивовано спитав я.
— Ні, а що?
— У тебе якісь моторошні думки.
— Я колись працювала в міській газеті у кримінальному розділі. Так що, либонь, я на все життя надивилася на фотографії тих людей, які хибно оцінили ситуацію. Іноді краще не дізнаватися, що там за шум у коридорі.
39
Мова йде про фільм «Красуня» 1990 року з Річардом Гіром та Джулією Робертс у головних ролях. За сюжетом багатий клієнт і повія закохуються одне в одного.