— Привіт, — мовила ти.
Знявши блакитні бахіли, я викинув їх у смітник.
— А ти чого тут?
Ти почала мостити те віяло до стіни.
— Мені подобається ось цей синій. Що скажеш?
На стіні були звичайні «чоловічі» смугасті шпалери — це ти їх обирала торік, коли ми робили ремонт у кабінеті.
— Та мені й ці подобаються наче. — Я провів рукою по стіні.
А ти була нібито десь не тут. Перекинула палітру, витягла інший зразок:
— Хоча можна й отакий обрати.
— Тобі що, дійсно він подобається більше, ніж оці шпалери по 67 доларів за квадрат? Ми ж лише минулого року їх обрали.
Ти взяла з мого столу якийсь каталог і розкрила на закладинці.
— А ще мені подобається ось це дерево. Дивися, воно підходить чоловікові, але не надто темне. У такому оточенні можна розвиватися.
Я оглянув свій кабінет. У мене тут стояли меблі на шість тисяч доларів — сучасні, модні, придбані майже тоді саме, коли ми обрали ті шпалери. Я вже почав думати, за скільки ті меблі можна продати в Інтернеті.
А ти знову щось витягла — цього разу велику теку. У таких дизайнери носять свої малюнки. Відкрила її в мене на столі та показала кілька знімків з галереї мистецтв.
— Ось, — тицьнула ти в один, — це мені подобається. Асоціюється з Норманом Роквеллом[40]. А ось це — з Фордом Райлі[41]. — Ти похитала головою. — Знаю, вони всі такі різні, але… але мені подобаються. Та чи вистачить нам на стінах місця, щоб усі повісити?
— Серденько?
Ти підвела на мене погляд. Вочевидь, для тебе це все щось означало.
Я тоді страшенно втомився — не спав упродовж двадцяти годин і провів чотири операції. Одна ледь не закінчилася погано.
— Ти це про що зараз?
— Про дитячу, — просто сказала ти.
Слова лунали та відбивалися від стін кабінету. Дииии-тяаааа-чуууууууу. Це як кімната Пітера Пена, чи що?
— Бене! — Ти поплескала мене по плечу. — Ти взагалі мене слухав?
На моєму обличчі був, мабуть, страшенно дурний вираз, адже ти, сковзнувши рукою мені під сорочку, притисла долоню до живота.
— Про дитячу.
Якщо тієї ночі, під час шторму, ти розігнала хвилі, підняла мене з води і сповнила легені повітрям, то тоді в моєму кабінеті, коли під твоєю долонею у мене в животі зашурхотіли метелики, ти позбавила мене здатності дихати.
Розділ тридцятий
Ми не стали ризикувати зайвий раз і вирішили обійти озеро. Я був переконаний, що воно не більш як метр у глибину, але оскільки перевірити це неможливо, то краще триматися берега. Берег був досить рівний, і йти було легко. Так легко, як не було ще ніколи в цих горах. Здавалося, що мене от-от зупинять за перевищення швидкості. Прошкувати до іншого берега ми мали десь півтора кілометра і подолали їх трохи більше ніж за півгодини. Тут берег брав злегка вгору, і я потяг Ешлі крізь невеличкі дерева, що росли вздовж берега. Ми знову спинилися, щоби ще раз роздивитися.
Попереду метрів на дванадцять угору височіла конструкція у формі літери А. Передній фасад будівлі був повністю скляний. На даху бракувало кількох черепичок, але загалом будинок був у чудовому стані. Сам фасад, пофарбований у жовте, дивився на озеро. Оскільки вітер тут дув зазвичай ззаду, то фасад був засипаний снігом лише до середини. За кілька хвилин я відкопав вхідні двері та зробив щось на кшталт рампи для саней. На масивних дверях висів молоток, і я вже хотів постукати, коли Ешлі запропонувала:
— Ти спершу штовхни — може, відчинено?
Двері легко піддалися під моєю рукою.
Уся трикутна конструкція зі скрученої сосни утворювала одну величезну кімнату. Тут, мабуть, і баскетбольний майданчик помістився б. Підлогу зроблено з бетону. Дах по боках спускався аж до землі, тому вікна були лише спереду й позаду. Праворуч був камін, у якому вільно могли б спати двоє людей. Перед ним стояла масивна чавунна решітка. У кутку лежали дрова — купа заввишки метри три. Ми двоє могли б усю зиму ними топити. На мій погляд, їх було шість або сім вантажівок, не менше.
40
Американський ілюстратор. Його творчість критикували за сентиментальність, солодкавість і малореалістичність через підтягування персонажів до якогось ідеалу.