На дальній лівій стіні були якісь масивні двері на великих завісах та із засувом на замку. Я смикнув на себе — ані руш. Коло каміна я бачив стальну кочергу. Довжиною майже два метри та завтовшки як мій великий палець, вона легко могла замінити ломик. Я встромив її в замок та навалився на інший кінець. Потім ще раз, сильніше. Замок витримав, а от вушко засува — ні. Я відчинив двері та зайшов усередину. Ліворуч паперові серветки, сотні пластикових тарілок, з тисячу пластикових стаканчиків. Праворуч — пачка чаю без кофеїну в пакетиках та велетенська бляшанка консервованого супу. Сім з половиною літрів.
Ось воно.
Я зав’язав на поясі старий фартух — очевидно, ним колись мили піч, — і почав шукати дату виготовлення на бляшанці. Не те що це мало якесь значення, але приємно було побачити, що ще протягом кількох місяців суп був їстівним. Ешлі лежала коло каміна, спираючись на лікоть. Хвилин через тридцять вона клацнула пальцями та помахала мені — мовляв, підійди. Я зробив кілька кроків у її бік та спитав:
— Що таке?
Вона знов помахала. Я підійшов ближче, але її це не влаштувало.
— Ну ж бо, підійди.
— Чого тобі?
— Хочу сказати, що в житті не бачила нічого сексуальнішого.
— Ти що, про мене?
Вона всміхнулася й тицьнула в бік кухні:
— Та ні, дурнику! Я про оте!
— А що там? — не второпав я.
— Казанок з отим пахучим супом!
— Слухай, та тобі б до лікаря…
— А я тобі вже днів із шістнадцять про це кажу.
За годину ми вже насолоджувалися шматочками картоплі та м’яса. В Ешлі з підборіддя капали масні краплі бульйону.
— А що це за місце? — спитала вона.
Я налив Наполеонові миску супу — не встиг і помітити, де він дівся, — тож тепер пес із вдоволеним виразом на морді скрутився біля моїх ніг.
— Думаю, якийсь табір альпіністів. Може, бойскаутів.
— Нащо комусь загалом потрібен чай без кофеїну? — Ешлі сьорбнула чаю та скривилася. — А як, гадаєш, вони сюди потрапляли, ті скаути?
— Не знаю. Звісно, усе це треба якось сюди притягти, і навряд чи хтось пер оті залізні плити на собі. Коли мій одяг просохне, я піду перевірю інші будівлі. Може, щось знайду.
— Добре було б знайти ще їжі.
Ми з нею влупили по дві миски супу й розляглися перед каміном. Нарешті я не був голодний — яке чудове відчуття.
— За що питимемо? — підняв я чашку чаю.
— За тебе, — Ешлі підняла свою.
Вона й досі була дуже слабка, а тепер ще й надто сита, щоб навіть звестися на лікті. Звичайно, вечеря — це добре, але щоб вона бодай трохи оговталася, знадобиться ще кілька так само ситих днів. Я дивився у вікно. Надворі падав густий сніг — майже нічого не було видно. Зрештою я допив чай, згорнув свою куртку замість подушки та поклав поряд з Ешлі.
— Бене! — вона схопила мене за руку.
— Що?
— А може, потанцюємо?
— Жінко, якщо я зараз хоч трохи поворухнуся, мене знудить. Просто на тебе.
— Та нехай, — розсміялась Ешлі.
Я узяв її під руки та обережно підняв. Вона охопила мене за пояс і поклала голову на груди.
— Голова йде обертом.
Я обережно почав опускати її назад, але вона піднесла праву руку та мовила:
— Ну лиш один танок, будь ласка.
Я схуд настільки, що труси ледь трималися в мене на стегнах. Серфери полюбляють убиратися в такі шорти, що висять десь на кісточках. На Ешлі була футболка, яку вже немає сенсу прати — тільки спалити. Трусики на ній теж висіли, бо сідниці майже повністю зникли. Я узяв її за руку, і ми нерухомо стояли. Вона спиралась на мене головою.
— Та ти просто скелет, — захихотіла вона.
Я кивнув і повільно обійшов коло неї, тримаючи її за руку. Мої ребра при світлі вогню легко було перерахувати, навіть не торкаючись. Її ліва нога сильно набрякла — була, мабуть, удвічі більша за праву.
Ешлі заплющила очі та неквапно похитувалася. Стояти рівно, либонь, їй було важко. Ступивши трохи ближче, я охопив її за талію, а вона мене — за шию. Тут я почув, що Ешлі мугикає якусь незнайому мелодію. Поводилася вона наче п’яна.
— Слухай, — прошепотів я їй на вухо, — я більше не хочу чути отих нісенітниць, щоб я тебе покинув. Згода?
Вона перестала хитатися та притисла вухо до моїх грудей, а долоню поклала поруч. Кілька хвилин вона не відповідала, а потім тихенько мовила:
— Згода.
Маківка її голови торкалася мого підборіддя. Я занурився носом у її волосся та глибоко вдихнув.
— До речі, — Ешлі підвела на мене очі, намагаючись зберегти серйозний вираз обличчя, — а в що це ти одягнений?
Ті спортивні труси, що їх подарувала Рейчел, були неоново-зеленого кольору. Взагалі-то вони мали б сидіти як бріфи чи велосипедні шорти, але зараз через втрату ваги теліпалися, наче сімейники.