Хоча наступна мить теж була дуже приємною.
Розділ тридцять другий
Надворі світанок сімнадцятого дня. За ніч нападало багато свіжого снігу. Теплий і сухий одяг є просто безцінним. Ешлі ще спала, і хоча обличчя її пашіло та вона щось бурмотіла уві сні, уперше за весь цей час вона мала розслаблений вигляд. На стіні я відшукав кран, що перекривав водопостачання до нагрівача, та повернув його. Потім розвернув кран над раковиною: побігла брунатна вода з іржею. Я зачекав, доки потече чиста вода, й запалив нагрівач. Ванна зараз не завадить.
На пояс я повісив сокиру, у руки взяв лук та з усім цим рушив перевіряти інші будівлі. Наполеон, енергійний і грайливий після вечері й відпочинку, вискочив повз мене на вулицю у сніг. Лапки його провалились аж до живота, і йти він не міг, тому я підхопив пса на руки та взяв із собою, а він і далі сердито гарчав на сніг. Я почухав йому животик.
— Славний хлопчик. Подобається мені твоя вдача, — мовив я до собаки.
Ранок видався морозяним, і де-не-де сніг узявся кіркою, але я майже на кожному кроці провалювався по коліно. Знову треба зробити снігоступи.
Усього тут було сім споруд. Одна — душ нарізно для чоловіків і жінок. Тут я знайшов лише кілька брусків мила та паперові рушники. Водогін не працював, і крану для нього я не знайшов. Інші п’ять були житловими будинками такої самої конструкції: рама у формі літери А, одна кімната внизу та друга нагорі. У кожній будівлі була окрема дров’яна піч, килим на підлозі та горище. В одному будинку я навіть знайшов крісло. Замків на дверях ніде не було.
Сьома будівля мала дві кімнати — мабуть, вони призначалися для інструктора чи хто був за головного. У спальні тут стояли три двоповерхові ліжка з матрацами й товстими зеленими ковдрами з вовни. На одному була навіть подушка. У шафі я знайшов три білі рушники та пазл на тисячу шматочків. Обкладинки вже давно не було, але коробочка здавалася важкенькою. Коло шафи стояв металевий сейф на двох замках — прикручений до підлоги. Двома ударами сокири я зламав замки та підняв віко. Сейф був порожній.
У кімнаті, що правила за вітальню, були два дерев’яні крісла, грубка та стіл з рипучим стільцем. У верхньому ящику столу лежала потерта «Монополія». За три рази я приніс усе це до головної будівлі — навіть крісло. А коли виносив його, помітив іще одну вкрай важливу річ: на стіні висіла мапа-барельєф. Звісно, за такими мапами ніхто не орієнтується на місцевості — за нею годі визначити точні відстані. Їх роблять лише як рекламні постери чи для того, щоб приблизно показати розташування найближчих міст. Між пластиковими засніженими піками вгорі я прочитав: «Гори Юїнта». Збоку йшов напис «Національний парк Восатч», а у кутку праворуч — «Національний парк Ешлі».
Як доречно.
Невеличка цятка зі стрілкою стояла десь посередині парку Ешлі. Поруч із нею маленькими літерами було зазначено: пересування лише пішки та верхи, рух на моторних транспортних засобах заборонено.
Унизу під мапою повідомлялося: 1,3 мільйона акрів дикої природи для найкращого родинного відпочинку. У лівому верхньому кутку була цятка з позначкою «Еванстон, Вайомінг», від якої на південь вело шосе 150. Дрібними літерами на шосе було написано «Закрито взимку».
Усюди по краях мапи були намальовані веселі люди на сноубордах, лижах, конях, з рушницями чи великими рюкзаками. Чудова реклама різноманітного відпочинку на природі. Угорі вздовж краю мапи пролягло федеральне шосе 80 — від Еванстона до Рок-Спрінґс. Із Рок-Спрінґс на південь у містечко Вернал ішло шосе 191, а звідти вздовж нижнього кордону мапи на захід — шосе 40, що з’єднувало кілька невеличких містечок, відтак повертало на північний захід та перетинало шосе 150.
Я придивився ближче до парку Ешлі й серед засніжених вершин відшукав невеличкий хрестик із кнопкою, що стирчала з його середини. Поряд з ним чорнилом було написано: «Ми тут». Я зняв мапу зі стіни та разом з Наполеоном рушив до нашого каміна. Коло дверей Наполеон, раптом щось спостерігши, чкурнув кудись у кущі. Я навіть не встиг помітити, що ж там було, як вони обоє вже зникли — чулося лише віддалене гарчання малого.
Ешлі спала. Я прилаштував крісло коло каміна та ще раз визирнув за двері — як там Наполеон. І досі чути гарчання. Мабуть, не варто за нього переживати. Узагалі з-поміж нас трьох він краще за всіх може сам про себе подбати. Ми лише заважаємо йому.