На кухні я розпалив вогонь в одній із печей та оглянув раковину. Вона тут була чи то зі сталі, чи то з цинку та стояла на підпорках з мою руку завтовшки. Розміри її вражали — гадаю, тут вільно могли б сісти двоє людей. Конструкція здавалася вкрай надійною — така і цілий будинок витримає. Я вимив її та наповнив гарячущою водою. Пара здіймалась аж до стелі. Я роздягнувся й з насолодою заліз до неї. Не пам’ятаю нічого приємнішого за останні два тижні.
Мився я довгенько — мабуть, двічі обскріб кожен міліметр шкіри. Коли я виліз із води, відмінність між запахом чистого та брудного тіла важко було не відчути. Я докинув у камін дрова, а сам заходився прати одяг і розвішувати його коло вогню. Завершивши з усім цим, я зробив дві чашки чаю та сів поруч із Ешлі, яка вже почала прокидатись. Я допоміг їй підвестись, і вона вдячно встромила носа в гарячу чашку.
— Ти наче став приємніше пахнути, — зауважила вона, підвівши обличчя від чашки.
— Знайшов тут трохи мила.
— Ти що, мився?
— Двічі.
Вона поставила чашку долу та наполегливо мовила:
— Ну ж бо швидко неси мене у ванну!
— Та можна. Тільки маю попередити, що від гарячої води збільшиться набряк, отож потім доведеться знову обкладати ногу снігом. Добре?
— Згодна.
Я допоміг їй дістатися раковини. Тут вона поглянула на свої ноги.
— Господи. А бритви ти тут випадково не знайшов? Хоч би іржавої…
Ешлі сіла на краєчок раковини, і я повільно опустив її всередину. Вода сягала їй до плеч. Вона повільно зігнула ноги в колінах та поклала на сушку для посуду поряд з раковиною. Потім витягла руку й жестом показала, щоб я приніс її чашку.
— Усе, можеш бути вільний. Я покличу, — махнула вона рукою.
Це ж треба, як просто ванна може покращити настрій! Я вмостився у кріслі коло каміна, а потім згадав.
— До речі, знаєш, де ми зараз? — гукнув я.
— Ну, здивуй мене.
— У національному парку Ешлі.
Коли я виходив на вулицю, вона й досі сміялася.
Розділ тридцять третій
Ешлі приймає ванну, а я вийшов надвір. Вітер дещо посилюється. Наші справи… я навіть не знаю, чи вони поліпшилися, чи ми просто відкладаємо неминуче?
Пам’ятаєш, коли ти була на четвертому з половиною місяці? Ти лежала на столі, а медсестра намастила твій живіт слизом (чомусь слово «гель» тебе не влаштовувало) та почала водити по ньому апаратом. Я дав їй конверт і попросив:
— Тільки не кажіть нам поки що стать, добре? Просто напишіть, хлопчик чи дівчинка, і покладіть у цей конверт, а ми за вечерею відкриємо.
Вона кивнула та почала показувати нам голівку, ніжки й навіть ручку. Просто чудовий був момент. І попри те що я бачив десятки цих зображень, мене це неймовірно вразило. А потім сестра розсміялася. Ми ще тоді мали б здогадатись, але ні…
— Що таке?
Вона лише похитала головою, написала щось на аркуші паперу та сховала в конверт.
— Вітаю вас. Мати й дитина абсолютно здорові. Бажаю вам приємної вечері.
Я повіз тебе додому, а ти постійно питала:
— Ну що, як гадаєш, хлопчик чи дівчинка?
— Точно хлопчик.
— Ну, а якщо дівчинка?
— Значить, точно дівчинка.
— Ти ж щойно був упевнений, що хлопчик.
— Сонечко, я не знаю, — розсміявся я. — І мені байдуже. Яку дитину дадуть — таку і візьму.
Увечері ми поїхали до нашого улюбленого ресторану, «У Метью», на розі коло площі Сан-Марко. Нам залишили столик у задній частині ресторану. Ти просто світилася щастям — ніколи доти не бачив тебе такою.
Не пам’ятаю вже, що ми замовили, але, мабуть, щось від шеф-кухаря, бо Метью вийшов привітатися з нами й подарував пляшку шампанського. А ми з тобою сиділи одне проти одного, у келихах тихенько вибухали бульбашки шампанського, сяйво свічок відбивалось у твоїх очах… На столі лежав той конверт. Ти посунула його у мій бік. Я — назад до тебе. Ти — знов до мене, але я накрив його долонею.
— Кохана, відкривай-но. Ти заслужила.
Ти взяла конверт, розпечатала, витягла аркуш і притисла до грудей. Потім розгорнула та повільно прочитала. Думаю, ти прочитала ті слова двічі або й тричі, адже, либонь, минула вічність, перш ніж ти зронила бодай звук.