— Ну? Ну що там? — не витримав я.
Ти поклала аркуш на стіл та взяла мою руку.
— І те, і те.
— Люба, треба обрати. Або хлопчик, або дівчинка. І те, і те не буває… — І тут до мене дійшло. З очей потекли сльози. — Що, справді?..
Ти кивнула.
— У нас двійня?
Ти знов кивнула й затулила обличчя серветкою.
Я підвівся, узяв свій келих і дзенькнув об нього ножем.
— Леді та джентльмени, — звернувся я до п’ятнадцяти пар у залі, — дозвольте поділитися з вами новиною… Моя дружина на Різдво подарує мені двійню!
Я замовив шампанського всім гостям ресторану, а Метью презентував нам свій фірмовий яблучний коблер, що просто тане в роті. А ми усіх пригостили.
Дорогою додому ти не промовила ні слова. У тебе в голові роїлися думки про меблі для дитячої, кольори стін, колискові й таке інше. Ми зайшли додому, і ти зникла у ванній, а за хвильку погукала мене:
— Любий!
— Що таке?
— Мені потрібна твоя допомога.
Увійшовши, я побачив, що ти в самій білизні стоїш перед дзеркалом із пляшечкою олії з вітаміном Е в руках. Ти простягла її мені.
— Ось, тримай. Твоє завдання — від сьогодні й до Різдва опікуватися тим, щоб мене не з’їли розтяжки і щоб мій живіт не висів до колін. Давай, починай мастити.
Ти лягла на ліжко, а я вилив тобі на живіт усю пляшечку.
— Ой, яка мерзота! — заволала ти.
— Ну, мені ж треба намастити кожен сантиметр…
— Бене Пейн!
Я намастив тобі живіт, спину, ноги та взагалі усюди, де була шкіра.
— Господи, я наче порося, яке збираються запікати, — оглянула ти себе.
— І пахнеш теж дивно.
Ми сміялися. А потім сміялися з того, як мої руки ковзають по твоєму тілу. Було весело, еге ж?
А потім, за кілька годин, ти лежала та роздивлялася стелю, гойдаючи однією ногою.
— А ти вже думав про імена? — спитала ти.
— Ще ні. Я ледь почав оговтуватись, якщо чесно.
Ти поклала руки на живіт, підняла у повітря іншу ногу й оголосила:
— Майкл і Ханна.
Раптом у моїй голові щось стало на своє місце. Наче пазл зійшовся докупи. Я перекотився, притис губи до твого кругленького живота й прошепотів:
— Майкл і Ханна.
Аж тут ізсередини хтось дав мені копняка. Нас стало четверо.
Може, оце той самий момент. Може, аби я міг, я повернувся б у той момент і почав усе спочатку. Купався б у твоєму сміхові та тій олії… Шаленів би від думки про дві порції всього… Я ніколи не зміг би стати щасливішим.
Розділ тридцять четвертий
Наполеона довгенько не було, і я почав хвилюватися. Одяг мій вже висох, так що я зібрався, узяв лук, застебнув куртку та рушив надвір. Вітер дув мені у спину, у бік озера. Я посвистів, але пес не відгукнувся. Сліди вели на пагорб, а потім уздовж хребта над озером. Судячи з того, що біг собака зиґзаґом, він за кимось гнався. Сніг швидко засипав відбитки крихітних лап, і йти по них було нелегко. Зійшовши на наступний пагорб, я побачив його коло озера. Сніг навколо собаки мав червоний колір. Я підійшов ближче. Виявляється, не тільки сніг був червоним. Про всяк випадок я заклав стрілу в лук та повільно почав підходити ззаду. Пес загарчав, але не обернувся. Я обійшов його широким колом, щоб він міг мене побачити.
— Гей, друже, це я, не бійся. Ти в нормі? — заговорив я тихо.
Гарчання стихло, і я побачив перед ним криваво-білу грудку шерсті. Я присів коло собаки.
Наполеон був у повному порядку. І навіть більше — ніхто на нього не нападав, бо він сам полював. Той шматок шерсті колись був кроликом, а тепер від нього зосталися лише лапи.
— Молодець, хлопчику, молодець. Слухай, якщо ще кілька вполюєш, поділися з нами теж, добре?
Він поглянув на мене, погриз кролячу лапу, хрюкнув та облизався.