— Звісно ж, думав.
— Нічого не розумію.
— Думати і робити — різні речі. Ешлі, не зрозумій мене хибно. Ти надзвичайна жінка. Ти дуже вродлива. У тебе тіло як у богині. Хоча ноги поголити не завадило б. І ти дуже розумна — розумніша за мене. Щойно ми починаємо говорити, я верзу казна-що. Але десь там далеко є хлопець на ім’я Вінс, який, коли ми зустрінемося з ним, захотів би, щоб я ставився до тебе певним чином. І коли ми зустрінемося, я теж хотів би, щоб так і було. Я бажаю чесно подивитися йому в очі й не хочу нічого приховувати. Бо приховувати щось дуже боляче, це я точно знаю. — Я кинув на Ешлі пильний погляд. — Коли ми звідси заберемося, і ти, і я, ми обоє схочемо згадувати все без сорому щодо моєї поведінки. І я — я теж хочу згадувати ці дні та знати, що поводився як належить. — Я почав нервуватися. — Ми з Рейчел не разом через один мій вчинок. Чи, точніше, через те, що я не вчинив так, як належало. І мені доводиться із цим жити. А секс із тобою чи з будь-ким ще тільки поглибить прірву між нами. Хай би яким гарним той секс був, він не послабить біль від того, що я тепер не з нею. Я нагадую собі про це кожного разу, як я…
— Як що?
— Як я думаю… думаю про щось, про що не мусить думати лікар.
— Тобто ти все ж таки людина?
— Еге ж.
— Я їй заздрю, — мовила Ешлі, помовчавши.
— Ти схожа на неї.
— Чим саме?
— Ну, фізично. Ти теж спортивна та м’язиста. Мабуть, можеш одним ударом відправити мене рахувати зуби.
Вона розсміялася.
— Інтелектуально теж — мені не хочеться з тобою сперечатися. Емоційно — ти так само, як і вона, ні від чого не тікаєш. Ти любиш казати як є, а не ходити довкола. У тебе є якісь неймовірні запаси внутрішньої сили, про що свідчить твоє почуття гумору.
— А яка її найбільша слабкість?
Я не хотів відповідати на це питання.
— Ну добре, не відповідай. Якою була її найбільша слабкість до вашого розлучення?
— Те саме, що було й найсильнішою її рисою.
— Що саме?
— Любов. Любов до мене та наших дітей.
— Як же це так?
— Вона ставила нас на чільне місце. Завжди. А сама залишалася десь далеко позаду.
— І як це може бути слабкістю?
— Може.
— І це стало причиною розлучення?
— Ні. Але й не допомогло.
— А чого б ти хотів?
— Я хотів би, щоб вона була трохи більшою егоїсткою, — спробував я дібрати слів. — Як я.
Я взяв шматок фанери, змахнув з нього порох, поклав їй на коліна, а відтак подав коробку з пазлом.
— Знайшов в одному з будиночків. Зображення вже немає, тому я не знаю, що за малюнок вийде. Може, згаєш за цим трохи часу.
Ешлі миттю відкрила коробку, висипала кольорові шматочки на дошку й заходилася їх перевертати.
— Будеш допомагати?
— Е, ні. У мене голова йде обертом, навіть коли дивлюся на них.
— Та не все так погано, — вона вправно розбирала купку. — Просто треба мати дещицю терпцю, і все вийде.
Я оглянув купу шматочків.
— Ну, а якщо не вийде?
— Вийде. Може, отримаєш не те, на що розраховував, але щось точно вийде.
— Я не такий терплячий.
— Сумніваюся.
— Усе одно не хочу, дякую.
Через снігопад, що ніяк не вщухав, надворі було сіро та холодно. Наморозь розмалювала вікна чудернацькими візерунками.
Розміри ноги Ешлі мене не тішили.
— Якби я була героєм коміксів, мене звали б Людина-Нога.
Узявши велике відро, я пішов на вулицю по сніг. Там я наліпив сніжків, повернувся, сів поруч та почав катати їх по нозі. Вона відклала пазл і простелила під ногу рушника. Я робив невеличкі перерви між підходами.
— Приємного мало, — прокоментувала Ешлі, підклавши руки під голову.
— Зачекай кілька хвилин — нога затерпне, і стане легше.
— Ну, добре. А зараз зовсім невесело.
За чотири сніжки вона кинула скиглити та почала роздивлятися вікно. Я хвилин із тридцять холодив їй ногу, але ефект був нульовий — хіба що шкіра почервоніла.
— Кожну годину холодитимеш знову, добре?
Ешлі кивнула. Очі помітно почервоніли, як і все обличчя. Можливо, причиною того стала ванна, а може, і ні.
— Так що, є якісь думки стосовно того, де ми?
Я приніс ближче «мапу» та показав хрестик. Тут Наполеон пошкрябався в двері, я відчинив йому, і він вскочив, наче був тут господар. Попрямував до свого місця на матраці, нарізав кілька кіл, улігся, сховав морду під лапу та заплющив очі. У нього коло вуха і досі була кров, а живіт помітно покруглішав.
— Де це він вештався?