— Снідав.
— А нам щось приніс?
— Я казав йому, але сумніваюся, що він мене послухав.
— Ти що, не міг у нього хоч трохи поцупити?
— А ти стала б цупити їжу в нього з-під носа? Що, маєш зайву руку?
Вона погладила псові живіт.
— Згодна. Він точно не з терплячих. То що, який у нас план?
— Збираюся піти на розвідку сьогодні. Спробую здобути нам щось на вечерю.
— А далі?
— Ну… Нам потрібна їжа. А ще було б добре, аби вщух сніг.
— А потім?
— А відтак з’їмо, скільки зможемо, спакуємося й підемо.
— Куди?
— Ще не знаю. Я розв’язую одну проблему за раз.
Ешлі відкинулася та заплющила очі.
— Тоді скажеш, щойно вирішиш. Я тут почекаю.
Я наліпив ще з десяток сніжків та прилаштував коло крісла якнайдалі від вогню. Потім нарізав смужок з однієї вовняної ковдри й намотав на руки.
— Якщо я за годину не повернуся, не забудь холодити ногу. Тридцять хвилин холодиш — годину відпочиваєш. Добре? — Я взяв лук. — І пити не забувай.
— Слухаюся, сер.
— Це не жарти. Тридцять хвилин через шістдесят.
— Ти говориш як мій лікар.
— Ще б пак.
Я вийшов на вулицю. Сильний вітер здіймав у повітря невеличкі смерчі зі снігу та трусив гілки дерев. Я видерся на пагорб за табором — він був частиною того хребта, що півмісяцем обходив озеро, так що з одного боку звідси добре було видно озеро, а з другого — долину.
Оглянув табір. Хай для кого він призначався, але люди мають якось сюди приїжджати. Не можуть же таку кількість людей привозити гелікоптером. Звісна річ, можливо, вони приходили сюди пішки чи приїздили верхи, але все одно має бути якась стежка. І вона мусить бути десь поруч, бо далеко вони не зайшли б.
Я вирушив на південь по колу і справді скоро знайшов стежку. Доріжка десь на два коні завширшки звивалася між деревами та вела на просмик і в долину позаду. Можна припустити, що звідси недалеко до автомобільного шляху, бо туристи не можуть іти з рюкзаками через півштату. Гадаю, кілька миль, не більше. Якщо тільки це не табір лише для бойскаутів зі званням «Орел», але це навряд чи — надто вже він великий.
Стало холодніше. Рукам у вовняних обмотках було краще, ніж у джинсових, але від холоду ганчірки не надто добре захищали. Треба повертатись у будинок.
Ешлі проспала майже весь день. Я й далі холодив їй ногу, і вона іноді прокидалась. Узагалі за нашої ситуації сон був для неї найкращими ліками. Кожна хвилина спокійного сну — це як депозит, яким можна буде скористатися потім, коли знадобиться. А знадобитися може вже скоро.
Під вечір, коли надворі почало сутеніти, я взяв лук та знов піднявся на кряж, де бачив сліди. Знайшовши зручний осокір, я вмостився на його гілці. Через холод важко було сидіти нерухомо, але я терпів. Десь під захід сонця я побачив якийсь рух та почав уважно роздивлятися сніг. Тваринка поворухнулася знов, і я нарешті розгледів: метрів за п’ятнадцять від мене сиділо шість кролів. Я напнув тятиву, наполовину видихнув, уважно прицілився та випустив стрілу. Вона ввійшла чітко між лопатками кроля — і він задріботів лапами. Інші сиділи нерухомо. Я знов заклав стрілу, націлився й випустив.
Додому я повернувся з двома кролячими тушками на осокоровій паличці і примостив їх над вогнем. Ешлі складала пазл.
— А чого тільки два?
— Я стріляв тричі.
— І в чому справа?
— Один поворухнувся.
— І?
— Слухай, із таким відсотком влучень людей беруть до вищої ліги та вішають їхні портрети у Залі слави.
— Цього разу я закрию на це очі.
Кролик повільно підсмажився, і я навіть відшукав трохи солі в шухлядах. Ешлі з усмішкою від вуха до вуха поїдала м’ясо, запиваючи його супом.
— А ти нічогенько кроля готуєш!
— Дякую. Справді непогано — мені й самому подобається.
— Слухай, а зовсім не схоже на курку, — зауважила вона, повільно пережовуючи шматочки.
— А чому має бути схожим на курку?
— Мені здавалось, усе м’ясо на смак схоже на курятину. — Ешлі витягла з рота якусь маленьку кісточку. — Але це неправда. Узагалі відтоді, як я тут з тобою, нічого за смаком не нагадує курку.
— Ну, дякую.
За тридцять хвилин між нами лишилася тільки тарілка з кісточками та дві порожні миски. Ми вляглися коло вогню. Приємно було відчувати повний шлунок. Та особливо я сумував за сіллю. Зважаючи на те, скільки мені довелося пітніти, електролітів в організмі точно зосталося мало, і сіль не завадить.
Ешлі кивнула в бік коробки з «Монополією».
— Ти граєш у таке?
— Давно вже не доводилося.