— Мені також.
Три години потому вона мала три чверті поля, збудувала готелі чи не в кожній клітинці, а я впевнено наближався до банкрутства і платив шалені гроші майже щоразу, як кидав кості.
— Із тобою непросто! — зітхнув я.
— Ми трохи грали в це, коли я була мала.
— Трохи?
— Ну, може, трохи частіше, ніж трохи… То що, який у тебе план?
— Я збирався дочекатися, поки вщухне сніг, і подивитися, чи не зможемо ми… — Я спостерігав, як вона рахує клітинки, пересуваючи свою фішку.
— Я не про план забратися звідси. Я про план щодо твоєї дружини. Як ти збираєшся залагодити цю ситуацію?
Я стенув плечима.
— Розповідай-но.
— Я…
— Якщо ти плануєш хіба що заїкатися, то я не надто розраховувала б на успіх.
— Ти ж не даєш мені й слова сказати!
— Даю. Кажи. Що ти збираєшся робити? Ти ж гарний хлопець, ти маєш це виправити.
— Усе не так просто.
— Вітаю в реальному світі. Тут загалом немає нічого простого. Що ти їй наговорив?
— Я сказав… деякі слова…
— Як і всі ми. Які саме слова?
— Такі, що не можу їх узяти назад.
— Чому?
— Бо вони… вона… — Я заплющив очі, глибоко вдихаючи.
— А ті слова були правдою?
— Так. Але це не означає, що я мав рацію.
Ешлі кивнула.
— Колись тобі доведеться навчитися бути відвертішим. І я тобі в цьому допоможу. Зі своїм диктофоном тобі говорити набагато легше, ніж зі мною.
— А я тобі відразу це казав.
— Останнім часом ти менше записуєш. Чому?
— Може, нічого казати.
— Слухай, хоч що ти сказав — завжди можна узяти свої слова назад. Це ж просто слова. Що взагалі такого жахливого можна сказати?
Я поворушив дрова в каміні та пробурмотів:
— Каміння й палиці можуть зламати кістки… але якщо хочеш ударити когось глибоко — бий словами.
Ешлі спала уривками. Десь після півночі я прокинувся та підкинув оцупків у вогонь. Потім підійшов до неї, відсунув спальник та перевірив ногу. Набряк трохи зменшився, і шкіра вже не охоплювала м’язи так туго. Це добре. Поруч із нею лежала дошка з пазлом — там вже можна було розібрати якийсь малюнок. Скидається на засніжені гори.
Зблиски полум’я кидали на Ешлі дивні тіні. Ось її довгі ноги, одна вище від другої. Розслаблені м’язи. Видно колючі волосинки на ногах — зайве нагадування про те, як давно ми тут. Голова схилилася набік, і комірець футболки трохи з’їхав на плече. Трусики давно вже не охоплювали стегна — стали завеликі.
Я торкнувся її скроні й відсунув пасмо волосся. Потім провів рукою по шиї та нижче — по руці. Торкнувся кінчиків її пальців — і по її шкірі побігли мурашки.
— Ешлі!..
Вона не поворухнулася. Мій шепіт потопав у шумі вогню.
— Я…
Вона повернула голову й глибоко вдихнула, а згодом повільно видихнула. Під повіками бігали зіниці. Я ніяк не наважувався сказати правду.
Розділ тридцять п’ятий
За тиждень ми знову поїхали до лікаря. По дорозі від машини до кабінету тебе нудило в кожен смітник. Настрій я мав паскудний, а ти ще й примовляла:
— Це ти зі мною таке зробив, бачиш?
І сперечатися тут було зась.
Виношуючи двійню, треба частіше їздити на ультразвукове діагностування. Нам робили тривимірне, бо твій лікар хотів переконатися, що все йде як слід. Беручи до уваги моє становище в лікарні, вони якомога краще дбали про тебе, бо по суті піклувались і про мене теж.
Нас укотре викликали на прийом. Знов отой слиз на живіт. Цього разу ми слухали серцебиття двох сердечок. Усе наче було в нормі.
Так же?
Чи ні?
Технік, що робила діагностування, раптом спинилася, потім провела по животу приладом ще раз і мовила:
— Зачекайте хвилиночку, я зараз повернуся.
За півтори хвилини кабінет вже міряв кроками твій лікар Стів, намагаючись приховати своє хвилювання. Він знову і знову роздивлявся зображення на екрані, потім кивав та плескав тебе по нозі.
— Шейлі треба ще дещо оглянути. А потім, будь ласка, зайдіть до мене в кабінет.
— Стів, я ж бачу. Кажи, що таке?
Він не хотів відповідати — мені це зовсім не подобалося.
— Швидше за все, нічого страшного. Нехай Шейла усе перевірить, добре?