Я сам казав би так само, якби не міг дібрати слів, щоб повідомити лихі новини. Запала тиша, у якій гучно калатали два потужні сердечка. Охопивши руками живіт, ти поглянула на мене:
— Бене, що він каже?
Я труснув головою та вийшов за Стівом у коридор.
— Слухай, дочекаймося тестів. Треба переконатися. Приходьте до мене в кабінет, як закінчите тут.
Мені вже й не треба було нічого казати — я все зрозумів.
Ми зайшли до Стіва та сіли на стільці. На нього боляче було дивитися. Він встав, походив, узяв інший стілець і сів коло нас.
— Рейчел… Бене… — Стів не знав, на кого краще дивитися. На чолі виступили краплини поту. — У вас… часткове відшарування.
— Що це означає? — Ти поглянула на мене.
Лікар говорив до мене:
— Це означає, що плацента частково відірвалася від стінки матки.
— І? — Ти закинула ногу на ногу.
— І це… Мені доводилося бачити й більші розриви, але у вас теж чималенький.
— І що ж ви скажете?
— Постільний режим. Повний.
— Цього я й боялася. — Ти схрестила руки на грудях.
— Тут потрібен час. Якщо процес вповільниться чи зовсім зупиниться, усе буде гаразд. Немає причин для паніки.
Ми поїхали додому. Ти поклала руку мені на плече.
— Лікарю, скажи мені, що все це значить насправді?
— Це означає те, що тобі треба захопитися вишиванням і знайти приблизно сотню фільмів, які ти ще не бачила. А ще з десяток цікавих тобі книжок.
— Ми це подолаємо?
— Так, якщо ситуація не погіршиться.
— А якщо погіршиться?
— Наразі нічого не погіршилося, тож подумаймо про це потім.
— Але ж…
— Люба, проблеми треба розв’язувати по одній, добре?
Розділ тридцять шостий
Сонячне світло пробиралося крізь гілки та підсвічувало сніг. Я йшов по хребту, повсякчас спотикаючись. Сніг і досі валив щільною завісою. Гадаю, вже нападало з метр свіжого снігу, тому йти було вкрай тяжко. Без снігоступів і мови не могло б бути про якісь пересування. Хоч наразі сніг був пухкий та сухий, він стане нездоланною перепоною, щойно трохи потеплішає.
Я йшов десь протягом години, але так нічого й не побачив. Дорогою назад я спустився вниз та рушив між деревами. Наближаючись до нашої головної будівлі, я раптом помітив восьмий будиночок, якого раніше не бачив. Він був менший — очевидно, якийсь сарай абощо. Узагалі спочатку я спостеріг лише димар, що стирчав з-під снігу — решту надійно приховала біла ковдра. Я походив навколо димаря, намагаючись вгадати, з якого боку тут двері, а потім почав копати. Не пощастило — глуха стіна. Обійшовши будівлю, я знов почав відкидати сніг. Дверей тут теж не було, але я знайшов вікно. Спробував його підняти, однак воно не піддалося, тому я просто розбив шибку, вибрав гострі шматочки та заліз усередину.
Це і справді був сарай. Тут зберігалися старі сідла, трензелі та стремена, рибальські котушки без ліски, різноманітний інструмент, молотки, викрутки та терпуги, іржавий ніж і кілька банок зі старими цвяхами. Було також горно з ковадлом — мабуть, тут коваль міг би підкувати коня. Очевидно, це була майстерня табору. На стіні висіли кілька старих шин — може, від квадроцикла. Якщо сюди й на квадроциклах заїжджали, то, значить, ми десь на самому кордоні парку Ешлі. А отже, шлях зовсім поруч. Ближче, ніж я думав.
Понад усе мені хотілося зрадіти таким новинам та дозволити собі сподіватися на краще. Утім, якщо я зрадію, то Ешлі побачить це на моєму обличчі й теж плекатиме надії. А вони можуть і не справдитися… Марні надії — це ще гірше за брак будь-яких сподівань.
Я далі оглядав сарай. Наявність тут квадроциклів усе одно не пояснює, як усе це тут опинилося. Чим же привозили сюди всі матеріали й речі? Увесь посуд та їжу? Раптом я підвів голову. На кроквах просто у мене над головою висіли шість чи вісім пластикових саней — такі чіпляють до снігоходів, коней та квадроциклів. Вони мали різні розміри. Я витяг ті, що були трохи більш ніж два метри завдовжки та досить широкі, щоб у них можна було покласти людину. Дно саней мало полозки — їх буде легко тягти по снігу. А важили вони кілограмів сім, не більше.