Я боком витяг їх крізь вікно та вже почав вилазити сам, аж раптом побачив їх: на інших санях лежали кілька пар снігоступів. А я ледь не проґавив їх! Моє серцебиття шалено прискорилося. Якщо тут є снігоступи — значить, хтось сюди в них прийшов! А отже, я зможу звідси… Господи! Їх було чотири пари. Звісно, вони не нові й ремінці на них вже задубіли, але рами міцні та майже нічого не важать. Узувши їх, я разом із санями повернувся до нашої будівлі.
— Що там таке? — обернулася до мене Ешлі.
— Твоя карета, принцесо.
— І що, там на іншому боці є і крилатий кінь?
— Ой, як смішно.
Я зняв свою систему пасків із саморобних саней та причепив її до нових. Думаю, за допомогою спальників і вовняних ковдр я зможу влаштувати Ешлі набагато зручніше.
— Далі ти їхатимеш ось у цьому.
— Мені що, доведеться весь час роздивлятися твій зад?
— Принаймні те, що від нього лишилося.
— Правду кажуть: коли ти не перший собака в запрягу, вид завжди той самий.
Добре, що вона знов жартує.
Після обіду ми знов засіли за «Монополію». Точніше, Ешлі й далі висотувала з мене останні грошенята, а я нічого не міг із цим вдіяти.
— Гаплик тобі, злидню! — попередила вона, кидаючи кості. Випало вісім — і вона враз перескочила через усю мою мізерну власність.
— Тобі ніхто не казав, що ти аж занадто азартна?
— Ні, а чого б це? — Ешлі поглянула на мене із щирим тріумфом в очах.
Під вечір мені довелося закласти все, що мав, і лишилося тільки сподіватися, що я встигну ще раз пройти через стартову клітинку та отримати двісті баксів, перш ніж Ешлі — тобто банк — зніме з мене останню сорочку. Сподівання були марні. Мені випало йти на найдорожчу з її ділянок, і вона хвилин із десять реготала, наче гієна.
За годину до заходу сонця я вмостив пазл їй на коліна, взувся та попередив:
— Незабаром повернуся.
У нових снігоступах я пішов на кряж шукати щось їстівне. І досі падав сніг, але вже не дуже густий. Панувала цілковита тиша — така, від якої навіть глохнеш.
Це ж треба, як змінилося моє життя… Немає ні телефонів, ані е-мейлів, ані інтеркому в лікарні, по якому мене кудись викликають. Немає новин, немає радіо. Ніяких звуків, окрім потріскування дров, голосу Ешлі та цокотіння кігтів Наполеона об бетонну підлогу. І один із цих звуків подобався мені дедалі більше…
Я пройшов десь милю — хвилин тридцять за годинником, — та натрапив на рівчак, переритий слідами. Причаївшись під осикою, почав чекати. Чекати довелося недовго: рівчаком промчала лисиця. Однак бігла вона так швидко, що я не встиг і тятиву напнути. Згодом з’явилася лань, але враз відчула мій запах і втекла зі швидкістю світла. Тут я збагнув, що влаштувався невдало — вітер дув з-за спини і виказував мене. Ну або, може, від мене так пахло милом, що усі обходили мене за милю. Полювати легко тільки в кіно… Оскільки вже було майже темно, змінювати своє розташування пізно, тому я вирішив посидіти ще хвилин п’ять, перш ніж піти додому. Раптом у рівчак скочив кролик. За кілька стрибків він був уже на іншому боці. Ось він спинився, відчувши у повітрі мій запах, але я вже випустив стрілу. Я влучив — пощастило. Кролику — не дуже.
Останні сонячні промені відбивалися від снігу, тож повертатися додому по своїх слідах було неважко. Наполеон знов кудись зник, а Ешлі спала в кріслі з пазлом на колінах. Я закип’ятив води та зробив чаю — востаннє, бо з тих чайних пакетиків, що ми тут знайшли, більше нічого не вдасться заварити. Кролик вже смажився в каміні. Ешлі невдовзі прокинулася — м’ясо навіть не встигло підгоріти, і ми сіли вечеряти, повільно пережовуючи кожен шматочок. М’яса ледь би стало й на одного, про нас двох і казати нічого. Наполеон скоро повернувся. Я спіймав себе на думці, що цей собака мені подобається. І він непогано дбав про себе сам — судячи з того, як вдоволено облизувався і як помітно покруглішав його живіт. Як завжди, пес нарізав кілька кіл на своєму улюбленому місці на матраці, потім влігся на спину, задерши лапи вгору. Я присів поруч та почухав йому животик, і одна його лапа почала кумедно смикатися.
— Ну хоч він трохи погладшає, — зауважила Ешлі. — Бо я вже почала переживати за його голі кістки.
Я нахилився, і з моєї кишені на грудях випав диктофон.
— І що, батарейки й досі працюють? — кивнула вона на маленький прилад.
— Я в аеропорту купив цілу купу — випадково.
— Здається, що той аеропорт був десь у минулому житті.
— І не кажи.
— А батарейки підходять до тих твоїх трусів?
— Дуже смішно.