— І що ж ти їй розповідаєш?
Я не відповів.
— Що, це щось дуже особисте?
— Та ні…
— Що ж тоді?
— Я… я розповідаю, у якій паскудній ситуації ми опинилися.
— Хочеш сказати, що тобі не подобається зі мною подорожувати?
— Загалом ти чудовий напарник для будь-яких пригод. От якби ще тільки не тягти тебе через півкраїни.
Вона розсміялася.
— Викрутився! А чого ти не скажеш їй, що сумуєш за нею?
Судячи з дивного яскравого світла з вікна, на небо зійшов місяць. На підлогу впали чудернацькі тіні.
— Казав.
— Думаю, ти не казав їй усього, що б хотів.
Я покрутив диктофон у руках.
— Я чимало всього наговорив. Може, твоя черга? Скажи, ти сумуєш за Вінсом? Чого тобі бракує?
— Ну добре. Дай подумати. Так… Мені бракує його кавоварки… Я сумую за тим, як пахне в салоні його «Мерседеса»… Сумую за аскетичністю його парубоцького лігва у пентхаусі — бачив би ти, який там вид з балкона! Звідти навіть вогні стадіону ввечері видно, коли йде гра. Ох, що завгодно віддала б за один з тих хот-догів, що продають на стадіоні. Або навіть за брецель![46] Що ще? Не вистачає його сміху… а ще я сумую за тим, як він на мене дивиться, і за його постійними дзвінками — навіть коли він заклопотаний.
— Ти наче голодна?
— Ані крапельки, що ти!
Ешлі незабаром заснула, а я ще довго лежав і думав. Чомусь вона майже нічого не розповіла мені про Вінса.
Розділ тридцять сьомий
Минув місяць, і ти вже була готова на стіни дертися. Рахувала хвилини до чергового ультразвукового обстеження. Ми приїхали в лікарню, і в кабінеті УЗД на нас вже чекав Стів. Медсестра почала водити приладом по твоєму животу, Стів уважно роздивлявся щось на екрані. Раптом вона спинилася та кинула на нього важкий погляд. Лише ти і досі нічого не розуміла.
— Слухайте, якщо зараз мені ніхто нічого не пояснить, тут буде катастрофа, — мовила ти.
Стів простягнув тобі рушника, а сам поглянув на медсестру. Вона негайно вийшла з кімнати. Я допоміг тобі витерти гель зі шкіри та сісти.
— Стан розриву погіршився. Дуже сильно. — Стів важко сперся на стіну, опустивши очі на свої руки. — Але це ще не означає, що у вас більше не може бути дітей, Рейчел. Це просто аномалія, таке буває. Ви абсолютно здорова, у вас іще будуть діти.
Ти подивилася на мене — вочевидь, нічого не второпавши.
— Люба, вагітність висить на волосинці, можна сказати, — спробував перекласти я.
— То з малюками все в нормі? — поглянула ти на Стіва.
— На цей момент — так.
— Вони отримують усі потрібні речовини?
— Так, але…
Ти підняла долоню.
— Але з ними все нормально. Зараз. Правильно?
— Так, але…
— Але що? Про що тут навзагал може йти мова? Я буду і далі лежати в ліжку. Можна навіть перевезти мене сюди. Я робитиму все, що треба. Що завгодно.
— Рейчел, якщо плацента відірветься остаточно…
— Вона не відірвалася, — вперто похитала ти головою.
— Рейчел… Навіть якби ви зараз лежали на операційному столі, а я стояв у хірургічних рукавичках поруч, дуже сумніваюся, що я би встиг урятувати вас, якщо плацента відірветься. Кровотеча буде шалена. Ваше життя в небезпеці. Я маю забрати дітей.
— Куди це ви їх заберете? — поглянула ти на нього так, наче він з’їхав із глузду.
— Ви мене розумієте.
— Ні, нічого такого ніхто не робитиме!
— Якщо ми цього не зробимо… Ніхто не виживе.
— Які в нас шанси? Кажіть. У відсотках.
— Якщо ми просто зараз кладемо вас на операцію, шанси дуже добрі. Якщо ж ні — з кожною хвилиною вони катастрофічно зменшуються.
— Кажіть «якщо ні».
— Зрозумійте, навіть якщо ми постійно вас перевірятимемо, то все одно не дізнаємося про це, аж поки не стане надто пізно. Це призведе до швидкої кровотечі і…
— Одначе ми можемо, приміром, покласти мене в ліжко принаймні на чотири тижні, а потім зробити кесарів розтин і відправити нас додому? Двох малюків та двох украй стомлених батьків?