— Так, якщо ви залишатиметеся в ліжку протягом чотирьох тижнів, є певна ймовірність. Але така сама ймовірність зірвати джек-пот у Вегасі. Зрозумійте, ви наче ходите з капсулою ціаніду у шлунку: щойно вона відкриється, надії немає.
— Мої діти — не ціанід.
— Рейчел…
— То що, у нас є шанси?
— Теоретично є, але…
— Я вже бачила їхні обличчя, — ти тицьнула пальцем у монітор. — Ви ж самі показали мені їх! З усіма оцими вашими супер-три-де-технологіями!
— Рейчел, це нерозумно.
— Я не збираюся дивитися на ці обличчя решту свого життя, щойно заплющу очі. Я не хочу постійно думати про те, що було б, якби ви не «забрали» їх. Що було б, якби ми не погодилися на ваші скажені заходи безпеки.
Стів мовчки подивився на мене та знизав плечима:
— Рейчел, наразі це просто купка клітин.
Схопивши його руку, ти притисла її до свого живота:
— Стіве, знайомтеся: це Майкл і Ханна. Вони раді вас бачити. Ханна чудово грає на піаніно — може, вона майбутній Моцарт. А Майкл має величезні здібності до математики й бігає достоту як його татко. Він збирається знайти ліки від раку.
Стів змучено похитав головою. Ваша розмова зайшла в глухий кут, а я — я був не надто вже й корисний.
— Скільки в нас часу? На те, щоб ухвалити рішення? Зараз, на емоціях, важко щось вирішувати, — втрутився я.
Лікар стенув плечима.
— Думаю, я міг би відтермінувати до завтрашнього ранку. У вас ще будуть діти. Такого більше не станеться. Це випадковість. Ви одразу зможете пробувати завагітніти.
Ти охопила руками живіт.
— Стіве, то не випадковість. Ми хотіли цих дітей.
Додому ми їхали в цілковитій тиші. Ти тримала руки на животі. Я припаркував машину та сів поруч із тобою на веранді. Вітер бавився із твоїм волоссям.
— Люба, ходімо, я допоможу тобі лягти, — заговорив я першим.
Ти кивнула, і я відніс тебе нагору, влаштував у подушках та сів поруч. Запала гнітюча тиша. За вікном океан збирався вибухнути штормом.
— Рейчел, слухай, шанси в тебе мізерні.
— Наскільки?
— Я сказав би, менше від десяти відсотків.
— А Стів що каже?
— Ще менше.
— А сімдесят п’ять років тому нікому й не випадало приймати таких рішень. Вони просто не знали всього цього.
— Так, але за вікном не тридцяті. І завдяки сучасній медицині в нас є вибір.
— Бене, ми вже зробили свій вибір. Тієї ночі, п’ять місяців тому. Ми вже ризикнули тоді — ризикнемо і зараз.
Я прикусив губу, а ти взяла мою долоню та поклала на живіт.
— Бене, я бачу їхні обличчя. У Майкла твої очі, а в Ханни — мій ніс. Я відчуваю, як вони пахнуть, я бачу, як вони усміхаються, я бачу кожну лінію на їхніх долоньках. Вони — частка мене. Частка нас.
— Це егоїзм.
— Шкода, що ти так думаєш.
— Десять відсотків — це нищівні шанси. Це майже смертний вирок.
— Це дрібка надії.
— І ти хочеш поставити все на дрібку?
— Бене, я не гратиму в Господа Бога.
— А я і не прошу тебе грати в Господа! Я прошу тебе дозволити йому виконати його роботу. Я бачив оті малюнки — Ісус опікується всіма діточками. Нехай до нього підуть іще двоє. А ми побачимося з ними, коли самі там опинимося.
— Він отримає їх тільки за умови, якщо візьме й мене, — по твоїх щоках струменіли сльози. — Ні, ну, серйозно, який відсоток тебе влаштує?
— Мабуть, бодай за п’ятдесят.
— Завжди є надія. — Ти торкнулася мого обличчя.
Я страшенно розгнівався. І ніяк не міг тебе переконати. Те, за що я так тебе любив — твоя несамовита сила, твоя здатність концентруватися й іти до мети, — саме з цим мені довелося зіткнутися. І я тоді зненавидів це.
— Рейчел, надії немає. Ти граєш у Господа, поставивши на кін своє життя.
— Бене Пейн. Я кохаю тебе.