Удома я випатрав кроля й повісив над вогнем. Потім вимив руки та обличчя, і ми сіли вечеряти. Ешлі була напрочуд балакуча — помітно, як нудно їй тут протягом дня. А я ж стомився та на додачу мав кілька питань, які хотів обміркувати.
— Що, не готовий теревенити? — зрештою спитала вона.
Я доїв свою частину кролика й почав робити нові сильця.
— Вибач, я не надто добре вмію робити кілька справ одразу.
— Але ти ж працюєш у реанімації?
Я кивнув.
— Там же у людей буває багато травм одразу.
Я знов кивнув.
— Значить, у тебе все нормально з кількома справами одночасно.
— Ти що, пишеш статтю абощо?
Вона підняла брову, і цей її жест можна було зрозуміти як «давай, я чекаю».
Ліска Ґровера мала зелений колір, тому її зручно було ховати в гілках. Має спрацювати. Я приготував дванадцять однакових відрізків ліски десь два з половиною метри завдовжки та зав’язав на кінці кожного зашморг. Потім всівся на свій мішок, схрестивши ноги.
— Скажу тобі, що ми на роздоріжжі.
— Мені здавалося, що ми на роздоріжжі відтоді, як упав наш літак.
— Так, але тепер ситуація інакша.
— Яка саме?
— Треба вирішувати, лишаємося ми чи йдемо. Тут у нас є прихисток і тепло. Можливо, нас хтось знайде, але я не дуже на це розраховував би — гадаю, сюди раніше як через два-три місяці ніхто не прийде. Якщо ж ми підемо, то втратимо захист. Опріч того, ми не знаємо, як далеко нам треба йти. Якби ми могли зробити запаси їжі, то можна було б тут усе приготувати та взяти з собою — можливо, нам вистачило б на тиждень чи два. У нас нові сани й нові снігоступи, так що пересуватимемося ми швидше, але…
— Що «але»?
— Але лишається питання відстані. Ми не знаємо, скільки ще нам треба пройти. Може, тридцять кілометрів, а може, вісімдесят. Можливо, навіть більше. До того ж вже давно падає сніг — випало понад метр свіжого снігу. Тут можуть бути лавини, і…
— І що?
— А що, коли я виведу тебе звідси — а там станеться щось таке, що вб’є нас обох? Тут ми могли б протриматися.
— Так, ти дійсно у вкрай тяжкій ситуації.
— Я?
— Так, ти.
— Тут рішення ухвалюємо ми обоє.
— Переспімо з цим усім. А вранці скажеш мені, що ти вирішив, — всміхнулась Ешлі та відкинулася на спинку.
— Ти зовсім мене не слухаєш.
Замість відповіді вона притисла до себе Наполеона та вкрилася спальником. Вогонь кидав дивні спалахи, і я додав іще дров. Їх у нас було вдосталь.
— Скажеш, як будеш готовий розповісти, що тебе гризе, — почув я з-під мішка. Вона точно всміхалася.
— Я ж щойно сказав.
— Ні, не сказав. — Її рука вказала кудись на двері. — Може, піди погуляй зі своїм диктофоном? Коли повернешся — матимеш відповідь.
— Яка ж ти… причепа!
— Повір мені, я ще й не починала чіплятися. Іди-іди. Я тут на тебе почекаю.
Розділ тридцять дев’ятий
Ти маєш якийсь стосунок до цього? Не знаю, як ти це зробила, але я переконаний, що це ти посадила її до мене в літак. І я гадки не маю, про що їй ідеться. Хоча трохи, може, і маю. Утім, це ще не означає, що вона має рацію.
Може, у деякому сенсі вона й має рацію, звісно. Ну добре, вона має рацію. Усе. Вона права. А я знову тут із цим диктофоном, бо ніяк не можу сказати те, що думаю. Сподіваюся, ви обидві щасливі з цього.