І що мені тепер робити? Я взагалі не був на полюванні відтоді, як дідусь брав мене з собою. Ще в школі. Бувало, виїжджали кілька разів на птаха чи на оленя, але я ніколи не ставився до цього серйозно. Ми просто розважалися. Дідусь гадав, що йому слід було брати на полювання тата, коли той був малий, але він не брав, тому тато виріс покидьком. Через це він вирішив надолужити зі мною. Я був не проти, бо любив діда. А він любив мене. Ми добре спілкувалися, і в мене був додатковий привід забратися від батька на якийсь час. Ми жодного разу нікого не вбили, тому дорогою додому завжди зупинялись у «Ваффл Гауз». Чи у «Макдоналдсі». Чи у «Вендіз». Іноді у кафе з морепродуктами. Полювання було для нас суто приводом провести разом час, а не навчитися виживати. А тут, якщо я не влучу, чи якщо не побачу когось, чи якщо оте «хтось» побачить мене — ми помремо. Тут мій успіх має значення. Треба було мені дивитися більше передач про полювання. Чи про виживання. Як там того хлопця звуть? Беар Ґріллз[47], здається. А ще «Науку виживання». Не пам’ятаю, як його там звали. Думаю, у цих хлопців тут не було б жодних проблем. Вони сміялися б з мене, якби побачили, що я тут роблю.
Сідаючи в літак Ґровера, я і гадки не мав, що мені випаде полюванням здобувати собі харч, щоб вибратися з дикої місцевості. Я читав про випадки, коли люди виживали і в набагато гірших умовах. Але наші умови ніяк не хочуть покращуватися. Ми тут наче в льодяному пеклі. Я гадки не маю, що мені робити. І я боюся, що, якщо не придумаю нічого, дівчина отам біля каміна помре повільною смертю.
Ось. Усе. Сказав. Я це сказав. Я боюся відповідальності. А як тут не боятися? Вона мала б бути вже на роботі, свіжа та засмагла після медового місяця. Мала б розгрібати е-мейли та повідомлення з вітаннями, квапилася б закінчити якісь свої справи. Світилася б щастям, як і будь-яка щойно пошлюблена дружина. Натомість вона лежить бозна-де з йолопом, який не годен і двох слів докупи зліпити та морить її голодом.
Я нічого не можу їй запропонувати. І тобі теж. Це ви, ви обидві винні в тому, що я говорю сам до себе. Що взагалі не так з вами, жінками? Хіба не може бути так, що в чоловіка просто немає відповіді? Невже не можна нам не знати, що буде далі та що треба робити? Хіба не можна нам бути неспроможними, розбитими й розчарованими? Невже нам не можна не знати, як розв’язати проблему чи як допомогти?
Одначе ти це все і так знала. Я не кажу тобі нічого нового.
Вибач, що накричав на тебе. Зараз. І тоді теж.
Мабуть, вона мала рацію — мені треба було сказати це. Зняти цей камінь із грудей. Але я їй цього не скажу. Хоча вона і так знає. Знає — бо сама ж мене сюди й відправила. Вона нестерпна — так само, як і ти. Ви, мабуть, з одного тіста книш.
Ну добре-добре, я чую. Я скажу їй. Так-так, я знаю. Вона лежить там зі зламаною ногою та цілком залежить від незнайомця. Хоча не такий я вже й незнайомець тепер. Я вже три тижні допомагаю їй ходити в туалет. Навіть тут, у будинку хтось має притримувати їй ногу. І їй це подобається не більше за мене, але їй ніяк не можна навантажувати пошкоджену ногу. Спробуй-но присісти на одній нозі! Я пробував — не так вже й легко. Так що ми вже, можна сказати, зблизилися.
Так, я дивився на неї. І ні, це не те, що ти думаєш. Ти знаєш, про що я. Так, вона дуже приваблива. Дійсно. Вона неймовірна. Вона виходить заміж, і я щосили намагаюся доправити її до її нареченого. Не знаю, любить вона його чи ні. Іноді здається, що кохає… А іноді — що зовсім ні.
Утім, я не збираюся говорити про це з тобою.
У неї ноги як у тебе, але вона… більша. Не знаю, який у неї розмір — я не дивлюся на наліпки на бюстгальтерах. Звісно ж, я їх бачив — мені довелося зняти з неї бюстгальтер після аварії.
Ні, мені не важко. Бо я… я сумую за тобою.
Я її лікар, так що все нормально. Ну, може, трошечки важко. Ось. Ти ж хотіла, щоб я був чесний. Тож ось. Тримай. Так, мені важко. Почуття гумору в неї просто… унікальне. Воно підтримує в мені сили. Я черпаю з нього. Це сила — така, як у тобі. Вона йде десь із глибин душі. Так що вона міцний горішок. Гадаю, вона виживе, якщо тільки я не заморю її голодом.
Не знаю. Я не думав, що ми зможемо протриматися так довго. Але протрималися. Чи може все ще погіршати? Може. Це взагалі не найстрашніше, що може статися. Найстрашніше — це не мати поруч тебе. Це разів у десять важче, ніж вештатися тут цими горами.