Мені вже час спати.
Ні, я не знаю, що робити з отим «нелегко». І ні, цього я їй точно не казатиму. У жодному разі. Годі. Ні, навіть і не подумаю. Ні-ні-ні, я тебе не слухаю.
Ну добре, може, скажу. Скажу, що мені важкувато. Згодиться?
Ні, я не знаю. Не знаю як. У мене ніколи не було проблем із чесністю. З егоїзмом — були, так. Проте не з чесністю. Але ти це й так знаєш.
І я скажу, що я перепросив.
Що мені шкода за те, що я тоді на тебе нагримав. І зараз теж.
Розділ сороковий
Наступного дня я прокинувся рано та пішов ставити сильця. Повернувся я майже по обіді, але все закінчив. Тепер у мене було чотирнадцять пасток навколо озера — деякі біля води, а інші в лісі неподалік. Усі їх я перевірятиму по дорозі до моєї засідки на лося.
Туди я вирушив після обіду та години три просидів марно. Аж раптом на лід озера нарешті вийшла лосиця зі своїм лосеням. Мале пробіглося кригою по коліно у снігу, а потім вони обоє сховались у деревах та почали їсти. Лосенятко вже було досить доросле, тож не залежало від материнського молока. Зазвичай тварини народжують після суворих зим, тому цей, мабуть, народився торік десь у травні-червні. Значить йому приблизно вісім місяців. Лосиця була просто велетенська: понад два метри заввишки та вагою з півтони. Ми з Ешлі рік голоду не знали б, якби я примудрився її вполювати. Але рік нам ні до чого. Якщо я вб’ю маля — лосиця виживе та народить ще. А якщо я вб’ю лосицю, лосеня все одно теж помре.
Вони паслися приблизно за сорок метрів від мене. Вітер жбурляв сніг мені в обличчя, і серце важко калатало в грудях. Лосиця підійшла ближче — між нами лишилося метрів вісімнадцять. Я вже збирався в неї поцілити. І, чесно кажучи, треба було так і зробити. Аж тут за нею наблизилось лосеня — підійшло на десять метрів до мене. Якщо наблизяться ще більше, то почують моє серцебиття.
Я повільно почав напинати тятиву. Лосиця підвела голову та прислухалася. Одним оком вона дивилася просто на мене. Хоча насправді на дерево, під яким я ховався. Вона відчула, що тут щось є — не знала тільки, що саме. Я прицілився в груди лосяті, наполовину видихнув, приготувався та спустив гачок.
Стріла важко увійшла лосяті в груди. Воно підстрибнуло, крутнулося навколо себе та чкурнуло повз мене через озеро. Мати побігла за ним — вона насторожено прислухалася до всього навколо.
Я спробував заспокоїтися та згадати, як саме увійшла стріла. Я цілився в серце — хотів, щоб лосеня померло швидко, — але не влучив. Стріла увійшла трохи праворуч, сантиметрів на десять, та, скоріш за все, пробила легеню. А це означає, що налякане маля буде тікати. Битися воно не могло, тому обрало другий з можливих варіантів. Воно все одно помре від втрати крові, але в такому стані може пробігти ще з півтора кілометра. А ось мати може битись — і вона битиметься за свого малюка, якщо буде треба. Зараз лося добіжить до лісу, десь сховається та буде чекати свою матір, аж поки не помре. А якщо я вийду зі своєї схованки й піду за ними, воно злякається та кинеться бігти далі. Отож я вирішив почекати.
За годину я приготував стрілу й рушив по кривавих слідах через озеро. Паскудний вийшов постріл. Лосеня пробігло все озеро та зникло між дерев. Я й далі йшов за ними, уважно прислухаючись, чи немає поруч розлюченої матері. Лосиці відчайдушно захищають свою малечу. І вони не тікають — вони б’ються.
Вітер розігнав хмари, і сніг ущух. Майже повний місяць добре освітлював усе навколо. Я взагалі давно не пам’ятаю такої світлої ночі. Моя тінь невідступно прямувала за мною. Панувала мертва тиша, яку порушували лише моє дихання та рипіння снігу під ногами.
Я шукав їх майже годину. Лосеня пробігло приблизно півтора кілометра від місця моєї засідки та почало видиратися на хребет, де, охлявши, скотилося вниз. Лосиця стояла над ним та намагалася «вмовити» його підвестися, штурхаючи носом. Але лосенятко вже не рухалося.
Лосиця почула мене й високо задерла голову і хвіст. Я заволав і потрусив над головою луком, щоб здаватися більшим, аніж я був насправді. Вона оглянула мене та відвернулася. Зір у лосей поганий — набагато гірший, аніж нюх. Я підійшов та спинився метрів за сорок від них з луком та стрілою напоготові. Я не хотів у неї стріляти, але, якщо вона атакуватиме, у мене не буде вибору. Від дерев далеко я не відходив, сподіваючись у разі потреби сховатися під гілками. Коли між нами лишилося метрів двадцять, їй урвався терпець і вона з неймовірною прудкістю кинулась на мене. Я чкурнув був до дерева, але перечепився через снігоступи, і вона вдарила мене головою та грудьми, жбурнувши на осику. Я загативсь об стовбур та з’їхав додолу, відтак скрутився калачиком і завмер. Тепер мене вже не було видно через гілки, але вона все одно відчувала мій запах. Роздратована, лосиця хропнула, потім низько заревла й тупнула копитом. Аж раптом уся насторожилася та прислухалася. Потім зробила обережний крок…