І тут з’явились вони. З-проміж дерев вище на пагорбі вистрибнули вісім вовків та кинулися шматувати лосеня. Лосиця, ані миті не завагавшись, атакувала їх. Дев’ять сильних тварин зчепились у клубок рогів, пазурів та зубів.
Я лежав під осикою й дивився. Мати важко розкидала вовків ногами та рогами — я чув хруст кісток, а хижаки злітали на п’ять метрів у повітря. Один з вовків примудрився вчепитись їй у спину, а інший — на шию, намагаючись прокусити трахею. Це її відвернуло, і ще два вовки вчепилися лосиці в живіт. Два інші й досі рвали лося, а ще двоє вже нерухомо лежали на снігу. Не звертаючи уваги на власний біль, лосиця важкими ударами копит скинула тих двох, що шматували малого — вони хутряними м’ячами злетіли в повітря. Потім заходилася скажено брикатись, і в повітрі негайно з’явилися краплі вовчої крові та вовчі зуби. За кілька секунд уцілілі вовки вже тікали. Метрів за п’ятдесят-шістдесят вони спинились обміркувати план дій. Закривавлена лосиця важко дихала, штурхаючи носом малого. Кожні кілька хвилин вона знов і знов видавала той низький рев. Я, і досі під деревом, загорнувся в спальник та сперся на стовбур.
Вовки кружляли навколо ще з годину, наостанок знову спробували атакувати — але невдало, — після чого втекли. Їхнє виття було ще довго чути десь далеко за кряжем. Лосиця ще кілька годин стояла над лосеням, затуляючи його від снігу, що знов почав огортати землю щільною ковдрою. Невдовзі червоні плями на бойовищі вкрилися свіжим білим снігом.
На світанку, коли лося вже стало хіба що невеличкою кучугурою снігу коло її ніг, лосиця видала останній низький стогін й повільно пішла геть. Я тихенько виповз із-під дерева та затягнув у свою схованку тушу лосяти. Ноги та задню частину вже майже з’їли вовки, плечі теж були понівечені, але м’яса все одно лишилося чимало. Я зрізав усе, що зміг — вийшло близько п’ятнадцяти кілограмів свіжини. Нам вистачить десь на тиждень або, може, днів на десять.
Спакувавши м’ясо в рюкзак, я відшукав свій лук. Лосиця наступила на нього, коли вдарила мене, і тепер то була просто купка уламків та жмут тятиви. Я не став навіть його забирати.
Добре, хоч снігоступи вціліли. Я рушив назад до озера. Із цього боку вже було видно, що в будинку яскраво горить вогонь. Мабуть, Ешлі не спала всю ніч. Через озеро вела ще помітна червона доріжка. Десь далеко знов застогнала лосиця. Мабуть, ми її чутимемо ще день, а може, й два.
Мені не було шкода лосеняти. Нам з Ешлі потрібна їжа. Я і знову вчинив би так само, якби було треба. А в лосиці ще будуть інші малята. Нерідко народжуються навіть два чи три одразу. Але вигляд матері, що стояла над своїм мертвим малим, просто розбив мені серце.
Я підхопив червону грудочку снігу. Свіжий сніг іще не повністю приховав криваві сліди на поверхні озера. Утім, за годину, мабуть, їх уже не буде видно. Не знаю, може, це на мене вплинув двадцять третій ранок у горах. А може, слабкість, утома чи диктофон, що важкою цеглиною тиснув мені на груди. Можливо, переживання за Ешлі, яка чекала на мене цілісіньку ніч, чи низькі стогони лосиці. Не знаю. Я просто впав у сніг, притисши червону грудочку до обличчя та вдихаючи запах крові. Ліворуч від мене росла струнка сосна метрів двадцять заввишки. Гілки в неї були лише вгорі стовбура. Я дістав сокиру, підповз до дерева та прорубав невеличку смужку в корі навколо стовбура. Улітку дерево прогріється, й цей шрам пустить смолові сльози, які тектимуть ще довго. Може, навіть кілька років.
Розділ сорок перший
Ти мала рацію. Від самого початку.
Розділ сорок другий
Ставити питань не довелось — обличчя Ешлі й так мені все сказало. Я увійшов та кинув наплічник. Спробував щось сказати — і тільки тут зрозумів, наскільки змучився.
— Я телефонував, але в тебе було зайнято, — пробурмотів я.
Вона всміхнулася та жестом показала підійти ближче.