— Гей, чуєш, це я… — почувся її сумний голос. Чи, може, стомлений. Або сонний. А може, вона плакала. Десь на задньому плані я чув гуркіт океану — хвилі ритмічно розбивалися об берег. Мабуть, Рейчел стояла на задній веранді. — Мені не подобається, коли ти йдеш… — Пауза. Глибокий вдих. — Я знаю, ти хвилюєшся, але не треба. Ще три місяці — й усе це буде позаду. Ось побачиш. Я почекаю, — вона вичавила з себе сміх. — Ми всі почекаємо. Кава на пляжі. Поквапся… Усе буде добре. Повір мені. І ні на мить навіть не сумнівайся — я кохаю тебе. Кохаю навіть дужче. Ти це знаєш, правда? Не сердься. Ми це переживемо. Я люблю тебе всім своїм серцем. Швидше повертайся. Чекатиму тебе на пляжі.
Я вимкнув телефон і втупив погляд у вікно. Ґровер зиркнув на мене та повільно нахилив ручку штурвала уперед. Літак покотився до злітної смуги.
— Хочете зателефонувати їй?
— Що?
— Хочете зателефонувати їй, перш ніж ми злетимо? — Він жестом показав телефон.
— Ні-ні, — я замахав руками та сховав мобілку до кишені. — Потім зателефоную. У вас відмінний слух — я й не підозрював, що в такому шумі можна щось почути.
Він пальцем постукав по мікрофону, що стирчав з навушників.
— Мікрофон підхопив звук з вашого телефону, тому ми чули кожне слово. У такому крихітному літаку немає таємниць, — він хитнув головою у бік Ешлі.
Вона усміхнулася й теж постукала себе по навушниках, підтверджуючи його слова.
— Якщо хочете, можемо зачекати, — ще раз запропонував Ґровер.
— Ні-ні, все добре. Правда, — я енергійно захитав головою.
— Диспетчере, диспетчере, говорить борт один-три-вісім-браво. Дозвольте злітати, — промовив Ґровер у свій мікрофон.
За кілька секунд у наших навушниках почулося:
— Борт один-три-вісім-браво, зліт дозволяю.
— А цей GPS-прилад показує погоду? — поцікавився я.
Замість відповіді Ґровер натиснув якусь кнопку, і зображення на невеличкому моніторі змінилось і стало дещо схожим на те, що я бачив на великих екранах у терміналі. Розлога зелена пляма і далі упевнено наближалася.
— Просто чудова буря! Снігу буде чимало! — вигукнув Ґровер, поглянувши на екран.
Уже за дві хвилини ми були в повітрі, і літак швидко набирав висоту. Ґровер розмовляв з нами через мікрофон.
— Ми зараз вийдемо на висоту у три з половиною кілометри та пролетимо приблизно п’ятдесят миль на південний схід над долиною Сан-Хуан у бік озера Стробері. А щойно побачимо його — відразу повертаємо на північний схід, пролітаємо над природним заповідником у горах Юїнта і сідаємо в Денвері. Політ триватиме трохи більш як дві години. Тільки-но наберемо висоту, можете відстебнути ремені та вільно пересуватися салоном. За кілька хвилин стюардеси подаватимуть вечерю. Бажаю приємного польоту.
Авжеж, пересуватися. У банці сардин більше місця. А проте вечеря все ж таки була: з полички на дверцятах Ґровер витяг два пакетики смаженого мигдалю та передав нам, супроводжуючи свої дії піснею «Летітиму звідси» у власному виконанні.
— Бене! — раптом урвавши свою пісню, він погукав мене.
— Що?
— Ви давно одружені?
— Цього тижня буде п’ятнадцять років.
— А скажіть-но, тільки чесно, це й досі кльово чи вже набридло? — втрутилась Ешлі.
Ґровер розсміявся та відповів замість мене:
— Я одружений вже майже півстоліття, так що повірте моєму досвідові: з роками дедалі краще. Ні в якому разі не гірше. І не набридає. Я кохаю свою дружину навіть сильніше, ніж у день нашого весілля, хоча тоді, як я стояв спекотним липневим днем у весільному костюмі, мені здавалося, що дужче кохати взагалі неможливо.
— Плануєте щось особливе на річницю? — спитала мене Ешлі.
— Подарую квіти, відкоркую пляшку чудового вина та запрошу її на пляж дивитись, як розбиваються хвилі.
— Ви й досі даруєте їй квіти?
— Щотижня, — кивнув я.
Вона нахилила голову, підняла одну брову та увіп’яла в мене такий погляд, наче не вірить жодному моєму слову.
— Ви щотижня даруєте дружині квіти?
— Саме так.
— Ай молодець! — почулося від Ґровера.
— Які ж квіти вона любить? — спитала Ешлі тоном професійного журналіста.
— Орхідеї у вазонках. Та коли вони не квітнуть, я заходжу до квіткової крамниці коло моєї лікарні й купую що завгодно.
— Ви не жартуєте?
— Анітрішечки.
— Господи, та куди ж вона діває всі ті орхідеї? Лишень не кажіть, що викидає.
— Я побудував для неї оранжерею.
— Оранжерею? — знов брова вгору.
— Так.
— І скільки ж там рослин?
— Ну, востаннє, коли я рахував, було 257.