— Бене! — Знову моє плече.
— Що?
— Можна спитати? Тільки я хочу чесну відповідь.
— Ну й можеш хотіти собі. — І знову мене б’ють.
— Я серйозно.
— Давай.
— Якщо виникне потреба, ми зможемо повернутися в той будинок на озері? Якщо ситуація зміниться… Чи ще щось… Це можливо?
Спальник мій бачив кращі часи, і де-не-де з’явилися тонкі холодні місця. Спати буде не надто зручно. Я подумки пройшов усі ті кілометри назад до озера — ті кілометри, що ми спускалися. Ні, назад я вже не дійду.
— Так, звісно, ми можемо повернутися.
— Ти що, брешеш мені?
— Так.
— На перше чи на друге запитання?
— Можливо.
— Бене, одна нога у мене здорова, і я ще можу видати тобі на горіхи.
— Ні.
— Значить, назад дороги немає? Ми більше ніколи не побачимо той будинок?
— Якось так, — потягнувшись, я втупив погляд у стелю.
Було темно — місяць заховався між хмарами. Здавалося, нібито ми в якійсь норі. Якщо зважити, що задню стінку будиночка завалило два метри снігу, так і було. Тут рука Ешлі сковзнула до мене у спальник і влаштувалася на грудях. Там вона залишилась до ранку.
Я знаю.
Розділ сорок третій
На світанку ми рушили далі. Ешлі була говірка, а я сильно втомився за минулий день. А ще й стежина почала брати вгору. Спочатку ще було байдуже, а через шість кілометрів стало просто нестерпно. Дорога звивалася, видираючись на той пагорб, який я споглядав уже два дні поспіль. Кут нахилу та мокрий сніг висотували з мене останні сили. Я міцніше зав’язав шнурки на черевиках та сильніше нахилився вперед, тримаючись руками за ремені. На наступні півтора кілометра мені знадобилося три години. До обіду ми пройшли десь вісім кілометрів та набрали метрів триста висоти. А дорога і далі йшла вгору. Ще й вітер без упину жбурляв сніг мені в обличчя…
До заходу сонця ми примудрилися лишити позаду одинадцять кілометрів, але я був просто знеможений. Після кожного кроку мені потрібен був відпочинок. Я все сподівався, що нам трапиться ще одна така хатка, як учора, але, на жаль, ні. Йти далі не було сил.
Коло наступної сосни я вирішив стати на ночівлю. Наш брезент я прив’язав між стовбуром та санями, постелив собі ковдру, зверху поклав спальник і миттю заснув.
Посеред ночі я прокинувся. Падав густий сніг, і брезент важко просів під його вагою. Я струсив сніг, з’їв шматок м’яса, випив води та озирнувся навколо. На півночі хмари трохи розвіяло, і я вирішив прогулятись. Я взув черевики та пішов дорогою далі. Коли я набрав ще близько ста метрів, стежина обернулася ще більш звивистою й вузькою. А потім різко взяла ліворуч. Я спинився, щоб трохи відпочити. Ноги страшенно пекло.
Переді мною була майже непроглядна темрява. Низько висіли важкі хмари, чіпляючись за гори навколо. Я наче дивився на море вати. А далі, кілометрів, може, через п’ятдесят-шістдесят, хмари розійшлися. І я протягом кількох секунд ніяк не міг уторопати, що саме бачу.
Я відв’язав брезент, і злякана Ешлі прокинулася.
— Що? Що таке?
— Я хочу, щоб ти дещо побачила.
— Зараз?
— Просто зараз.
Я застебнув на грудях ремені та потяг сани вгору. Сам я дійшов до перевалу за п’ятнадцять хвилин, тепер же мені знадобилася година. Я намагався йти якомога швидше, сподіваючись, що хмари не затулять краєвид і що вона встигне побачити те саме, що й я. М’язи на животі та шиї пекло вогнем, ремені боляче вгризались у плечі. Я дістався повороту, підтягнув сани до виступу — і ми стали чекати, поки знов розвидниться. Вітер почав кусатись, і я одягнув куртку та сховав руки у рукави. Через кілька хвилин вітер трохи розсунув хмари…
Десь за п’ятдесят кілометрів від нас світився вогник. А ще трохи далі на північ звивався дим.
Ешлі схопила мою долоню, не сказавши ані слова. Хмари накочувались, а потім знову відходили. Я замітив напрямок по компасу, намагаючись зробити це якомога уважніше. Триста п’ятдесят сім градусів. Майже точно на північ.
— А навіщо ти це робиш?
— Про всяк випадок.
Решту ночі ми провели там, спостерігаючи за вогником. Він мав дещо помаранчевий відтінок, немов величний ліхтар. Це мусить бути доволі потужний ліхтар, якщо його видно так далеко. На світанку ми нарешті перестали його бачити, бо зійшло сонце і світ знову став білим.
Дорога піднялася приблизно до трьох з половиною тисяч метрів. Мені конче було необхідно поспати, але я б усе одно не заснув. Надто вже був схвильований. Я повільно тягнув сани по снігу, міркуючи про той світ, де є електричні прилади, гаряча вода, готова їжа й кав’ярні. Вершина гори мала невелике плато, тому кілька кілометрів ми йшли майже рівно, наче на даху світу. Постійний вітер обпікав обличчя. Дихати знову стало важко. Подумки я намагався рахувати відстань. Думаю, лишилося ще десь сімдесят. «Сімдесят до ліхтаря. Шістдесят дев’ять до ліхтаря…»