Коли я дорахував до «шістдесят два», дорога вийшла на сідловину між двома горами. Тут була «ложка», захищена від вітру, де ми знайшли ще одну хатку. Ця була більша, мала металеві ліжка з матрацами, камін та купу дров. А над дверима була табличка «Прихисток рейнджерів». Усередині на стіні висів такий самий аркуш із дозволом ночувати тут.
Розпалити вогонь тією рідиною, що я забрав у таборі, було дуже просто. Я лише склав дрова стосиком, полив їх і підпалив. Полум’я миттю весело затріщало. Роздягнувшись, я розвісив мокрий одяг на бильцях ліжка. Потім влаштував Ешлі, завалився на своє ліжко та за мить заснув.
Розділ сорок четвертий
— Бене, ти тут? — Ешлі трохи потермосила моє плече.
— Та тут, тут…
Сонце було вже високо, хоч його й затуляли низькі хмари. Добре, хоч сніг не падав. Поки що. Я не знав, котра година, але точно десь близько обіду.
— Ти довго спав.
Роззирнувшись, я спробував згадати, де ми є. Ноги ледь не викручувало. Мені боліло просто геть усе. Спробував сісти, і м’язи живота зсудомило. Я потягнувся, намагаючись хоч якось дати собі лад. Ешлі подала мені майже повну пляшку води. Теплої — вона зігріла її в себе у спальнику. Потім я поїв і спробував прикинути, як далеко мені поталанить дійти сьогодні. За тридцять хвилин я вже тягнув сани.
— Бене! — почувся її тихий голос.
— Так, — кинув я через плече.
— Ти знаєш, який сьогодні день?
— Двадцять сьомий.
— Значить, завтра буде рівно чотири тижні?
Я кивнув.
— Тож-бо сьогодні субота?
— Мабуть.
Я штовхав ногами сніг, спираючись на ремені. Мотузку знов посмикали:
— Слухай, знаєш, що я думаю?
— Що?
— Нам треба монетизувати цю систему схуднення.
— Це ж як?
— Написати книжку.
— Книжку?
— Так. Тільки подумай, яка дієта: їси лише м’ясо, п’єш саму воду. Ну, ще трохи чаю й кави. Поглянь-но тільки на нас! Дієта працює ідеально!
— Я б сказав, що наша дієта дуже схожа на дієту Аткінса чи дієту Південного пляжу.
— Ну то й що з того?
— Та нічого. Як назвемо?
— Може, дієта Північної Юти?
— Надто просто.
— А як називаються ці гори?
— Національний парк Восатч.
— Та ні, ота інша назва.
— Гори Юїнта?
— О, воно. Система катастрофічного схуднення Юїнта! Як тобі?
— Ну, нам допомогло. Проте дієта занадто вже сувора, а ще доволі коштовна як на пересічну людину. Ми тут їмо пуму, кролика, форель та лося і п’ємо лише воду, чай та каву. Узагалі мало хто купить книжку, суть якої можна вмістити в ось це одне речення. А ще навряд чи у крамничці коло твого дому продають пуму.
— Це дійсно проблема.
Я нахилився й міцніше зав’язав шнурки.
— Загалом, надто вже проста дієта виходить. Треба, щоб було складно, розумієш? Люди люблять, коли дієту використовують космонавти чи голлівудські зірки.
— Можна трохи ускладнити. Наприклад, зробити частиною програми авіакатастрофу в горах, звідки потім треба вийти, маючи лише мертвого пілота, лук, агресивного пса та скалічену дівчину, що пропустила своє весілля.
— Так дієта точно стане значно ефективнішою, — погодилась Ешлі. — Ти зустрінешся з дружиною Ґровера?
— Так.
— Що ти їй скажеш?
— Правду, мабуть.
— Ти завжди так чиниш?
— Що саме?
— Кажеш правду.
— Так, — я лише усміхнувся. — Коли не брешу.
— А як зрозуміти, коли не брешеш?
Я шарпнув сани, що застрягли на особливо вогкій ділянці.
— Дуже просто. Як я брешу — то не кажу правди.
— І як же мені це зрозуміти?
— Ну дивись. Якщо в наступні кілька днів я скажу тобі, що замовив піцу і за п’ятнадцять хвилин її привезуть — значить, я брешу.
— Ти коли-небудь брехав пацієнтам?
— Авжеж.
— А що ти їм казав?
— Що буде не боляче.
— О, це я чула! А дружині своїй брехав? — Ешлі просто свердлила мене поглядом.
— Бувало. Про якісь дрібниці.
— Наприклад?
— Гм… Коли ми вперше мали йти на уроки танців, я сказав їй, що ми йдемо в кіно. А сам привів її до студії, де мене взули в дивні черевики та спробували навчити танцювати.
— Це можна назвати білою брехнею.