Раптом чиїсь гострі зуби боляче вчепилися в мою ногу. Я почув гарчання та спробував струсити собаку, але він не відпускав. Зрештою він відчепився, а за мить мою ногу схопила рука. А потім від мене почали відкопувати сніг. Ще. І ще. Я міг ворушити усією ногою. Уже обома. Тепер почали розгрібати мої груди, і нарешті — мій рот.
До отвору в снігу пролізла рука, витягла рештки снігу, і я нарешті вдихнув. Я так глибоко не вдихав іще ніколи в житті. Ешлі відкопала мою руку, і я зміг виштовхнути себе зі снігової пастки, яка ледь не стала моєю могилою. Наполеон кинувся мені на груди й почав облизувати обличчя. Уже майже смерклося, сонце майже сіло — цікаво, що ж за світло я побачив під снігом? Ешлі лежала праворуч від мене, долілиць, намагаючись не рухатися. Руки в неї були усі подряпані та скривавлені, на щоці наливався синець. І тут я побачив її ногу.
Так. Часу в нас обмаль, а рухати Ешлі не можна.
Лавина скинула нас до самісінького обніжжя схилу. Мене захопило потоком снігу і, здається, врятували мене ремені, якими я був припнутий до саней. Сани лишилися на поверхні і не дали лавині закопати мене надто глибоко. Проте, коли ремені, врешті не витримавши, порвались, Ешлі викинуло з саней, наче ядро з гармати, яке влучило просто у величезний камінь, що чекав тут на неї з минулого льодовикового періоду.
Ешлі примудрилася доповзти до мене. Не знаю як, бо від удару її нога знову зламалась, і цього разу кістка вийшла назовні. Я бачив, як вона стирчить під тканиною. У неї явно був шок, і без знеболювального будь-який рух призведе до негайної втрати притомності.
— Я тебе переверну, — попередив я.
Вона кивнула.
Я перевернув її на спину та почув нелюдський крик. У житті не чув, щоб жінка так кричала.
Потім я відшукав сани. Усе, що лежало всередині, зникло у снігу. Лишився тільки її спальник — він лежав коло каменя, від якого вона поповзла до мене. Вдалося відшукати ще одну ковдру, але ні їжі, ні брезенту, ні води, ані рюкзака — не було анічогісінько! Сніг забрав їх разом з рідиною для розпалу, моєю курткою, снігоступами та луком для розведення вогню.
Я влаштував Ешлі в її спальнику. Кров уже просякла її штани наскрізь, забарвивши в червоне сніг навколо. Знайдену ковдру я повернув у сани, поклав туди Ешлі та додатково накрив іншим краєчком ковдри. Слід було розрізати штани та оглянути ногу, але вона прошепотіла:
— Не треба.
Вона намагалась не ворушитися зайвий раз. Губи трусилися від болю. Якщо я вправлю її ногу, вона помре. Та й це не надто допоможе. Крові вона втратила небагато. Добре, хоч кістка вийшла крізь шкіру на зовнішньому боці стегна, бо з іншого боку вона пошкодила б стегнову артерію — тоді Ешлі вже давно була б мертва. І я теж.
Небо знову затягло хмарами, і засніжило. Світло швидко згасало.
— Я піду кликати допомогу, — прошепотів я їй.
— Ні, не кидай мене.
— Слухай, ти від самого першого дня намагалася мене позбутися. Я нарешті зроблю так, як ти просила.
Ешлі похитала головою. Я нахилився зовсім близько до неї:
— Я хочу, щоб ти вислухала мене. Уважно.
Вона не розплющила очей.
— Ешлі! — Вона повернула голову. Біль викручував її тіло. — Ешлі, я піду по допомогу. — Вона сильно стисла мою руку. — Тебе не можна рухати, тому я йду. Із тобою залишається Наполеон. Я піду та приведу допомогу, чуєш?
Вона знову схопила мою руку з новою хвилею болю.
— Ешлі, я повернуся.
— Обіцяєш?..
— Обіцяю.
Вона заплющила очі й відпустила мою руку. Я поцілував її в чоло та в губи. Губи її тремтіли — гарячі й закривавлені.
Наостанок я посадив до неї Наполеона, підвівся та поглянув на дорогу. Вона зникала десь далеко попереду, і в сутінках я вже навіть не бачив, де саме.
Розділ сорок п’ятий
Усе своє життя я бігав. Біг навчив мене багатьох речей, одна з яких — дивитись на кілька кроків попереду. Не далі як на чотири-п’ять. Це допомагає на довгих дистанціях, бо коли тобі важко і все болить, краще розбивати свої задачі на маленькі частинки, з якими ти можеш упоратися. Дехто радить дивитись уперед, на фініш, але мені це ніколи не допомагало. Я можу концентруватися лише на тому, що є прямісінько переді мною. І рано чи пізно фінішна лінія теж там опиниться.
Я просто почав ставити одну ногу поперед другої. Знову та знову. Дорога звивалася й поступово спускалася в долину, де ми бачили ліхтар і дим. Переді мною було приблизно сорок чи п’ятдесят кілометрів. Моя середня швидкість становила щось близько трьох кілометрів на годину. Завдання у мене просте: бігти. Бігти, аж поки над моїм правим плечем не зійде сонце.