Я можу. Я можу це зробити, правильно?
Так, можу.
Якщо сам не помру раніше.
Хоча цей варіант не такий вже й кепський.
А як же Ешлі?
Як же Ешлі…
Я заплющував очі й бачив лиш Ешлі.
Була четверта година ранку, день двадцять восьмий. Якщо я не помиляюся. Я тисячу разів падав і тисячу один підводився. Сніг перетворився на пісок. Запах солі. Крики чайок. Тато стоїть коло станції рятівників з пончиком в одній руці та чашкою кави в іншій. Обличчя похмуре. Я торкаюся червоного стільця, бурмочу якусь лайку, повертаюся та знову біжу — біжу ще швидше. Чи зможу прибігти додому раніше за нього? Пляж пролягав далеко попереду. Будинок наче постійно віддалявся від мене, пляж ставав усе довшим… а потім дім взагалі зникав, на його місці з’являлося щось інше. Якась інша подія, інший день. Наче в кіно.
Я падав, повз, підводився та знову падав. Знову і знову.
Скільки разів мені хотілося здатися! Кортіло впасти й заснути. Утім, щоразу, як заплющував очі, я бачив Ешлі. Вона тихо лежала на снігу. Сміялася, тримаючи в руці кролячу ногу. Теревенила про щось. Талапалася в раковині. Збентежено червоніла через ту пляшку. Тримала сигнальний пістолет. Пила каву. Викопувала мене зі снігу…
Може, ці думки допомагали мені підвестися, допомагали й далі ставити одну ногу поперед другої. Десь під місячним сяйвом на бетонному мосту через річку я впав, і перед моїми очима з’явилася вона. Рейчел.
Вона стояла. Сама посеред дороги. У кросівках. Над верхньою губою висіли краплинки поту. Такі самі краплі стікали по руках. Вона поманила мене уперед і щось прошепотіла. Я спочатку не розчув, але вона всміхнулася та повторила. Знов не розчув. Я спробував поворушитися, але сніг навколо мене замерз. Я застряг.
Рейчел побігла, повернулася, простягла до мене руку й мовила:
— Давай, біжімо разом!
Рейчел бігла попереду. Ешлі була позаду. Я розривався навпіл. Мені хотілося бігти одночасно в обидва боки.
Я сперся на руки, підвівся, зробив крок і знову впав. І знову. І ще раз. Потім примудрився зробити кілька кроків поспіль. А скоро вже біг. Біг за Рейчел. Вона працювала ліктями, її ноги ледь торкалися землі. Я знову був на стадіоні та біг за дівчиною з моєї школи.
Дорога пішла вгору. Там був якийсь знак, але я не знаю, що на ньому написано. Рейчел побігла разом зі мною на пагорб, до сонця. І нагорі я впав. Просто обличчям додолу. Усе, я більше не міг рухатись. Я такого ніколи ще не робив, і це був мій кінець. Усе.
— Бене… — прошепотіла вона.
Підвівши голову, я не побачив її.
— Бене… — знов почув я.
— Рейчел?
— Вставай, Бене.
За кілька сотень метрів попереду я побачив дим. Він звивався, здіймаючись угору над деревами.
Це була хатка-зруб. Перед нею стояло кілька снігоходів. На ґанку вишикувалися сноуборди. Усередині світилося. Виблискувало полум’я. Низькі голоси, сміх. Запах кави. І може, гарячого печива. Я видерся на ґанок і штовхнув двері. Я як лікар вмію швидко та максимально стисло повідомляти всю потрібну інформацію, але коли двері відчинились, я примудрився вичавити з себе лише:
— Допоможіть…
За кілька хвилин ми вже з ревом мчали вперед. Водій мого снігохода був низенький та кремезний хлопчина. Кермував він управно — коли з-за його плеча я поглянув на цифровий спідометр, то побачив там цифру 100. А як подивився наступного разу, там було вже 123. Однією рукою я намертво вчепився в ручку, а другою показував дорогу. Він їхав першим, за нами — ще двоє. Коли ми опинилися в долині, я показав напрям.
Блакитний спальник Ешлі ми побачили здалеку. Він яскраво вирізнявся на тлі снігу. Вона не ворушилася. Наполеон гавкнув і взявся нарізати кола. Ми під’їхали, хлопці заглушили мотори. Десь уже гудів гелікоптер.
Я підбіг до неї, а зі мною Наполеон, який кинувся лизати її обличчя та скиглити.
— Ешлі!
Вона розплющила очі та поглянула на мене.
Хлопці запалили зелений сигнальний вогонь, і на дорогу опустився гвинтокрил. Я коротко переказав медикам усю необхідну інформацію, і вони хутко вкололи Ешлі знеболювальне, надягли кисневу маску, вклали на ноші, поставили крапельницю та завантажили в гелікоптер. Пропелер почав здіймати у повітря бурю снігу. Я хотів уже відійти, аж раптом Ешлі взяла мене за руку та щось вклала в долоню. Я зробив кілька кроків назад, і машина піднялася в повітря та помчала до лікарні. Я простежив за червоним вогником, що миготів на хвості гвинтокрила.