На моїй долоні лежав диктофон — іще теплий від її руки, ремінець порвався й розтріпався. Мабуть, я загубив диктофон у лавині. Якусь мить я просто дивився на нього, а потім натиснув кнопку. Нічого. Замиготів червоний вогник — отже, сіли батарейки. Такий самий вогник був на хвості гелікоптера.
— Друже, залазь, — ляснув мене по плечу хлопець.
На ногах, більше схожих на кусні драглів, я підійшов до Наполеона, узяв його на руки та заліз на снігоход. На в’їзді в місто я побачив знак обмеження швидкості: 90. На спідометрі було 130. Хлопець розсміявся, коли помітив, на що я дивлюся.
Розділ сорок шостий
Ешлі лежала в окремій палаті, вкрита білим простирадлом. Вона спала під дією заспокійливих препаратів. Я поглянув на блакитні цифри та вогники над її головою: життєві показники були нормальні, я б навіть сказав, чудові. Підійшовши до вікна, я опустив жалюзі, потім сів коло ліжка та взяв її за руку. Шкіра знов набула нормального кольору.
Рятівний гелікоптер не став везти її до Еванстона й полетів відразу в Солт-Лейк-Ситі. Тут два хірурги негайно заходилися збирати її ногу докупи. На мене ж у Еванстоні чекала машина «швидкої» — на ній я в супроводі поліції потрапив до Солт-Лейк-Ситі. Ще в машині мені поставили крапельницю та засипали питаннями. Відповіді їх ошелешили, так що в лікарні на мене чекали вже не тільки лікарі, а й журналісти.
Мене поклали до палати, і я попросив зустрічі з головним хірургом. Його звали Барт Гемптон, ми кілька разів зустрічались на конференціях. Йому розповіли про нашу ситуацію, і тільки-но він упізнав мене, як одразу ж розпорядився влаштувати мене в кімнаті спостереження над операційною — там саме закінчували оперувати Ешлі. По інтеркому я міг спілкуватися з хірургами та слухати, як проходить операція. Схоже, Ешлі опинилась у надійних руках, і не було жодної потреби втручатися. Добре, бо руки мої наразі скидалися на шматки сирого м’яса, тож користі з мене було б нуль.
Операція закінчилася, і Ешлі відвезли в палату. Я увійшов та переглянув знімки до й після операції: я і сам не зробив би краще. Вона пройде реабілітацію, і все стане як було, а може, навіть ліпше.
Простирадла були дещо блакитного відтінку у світлі моніторів. Я обережно відсунув пасмо волосся зі щоки й легенько поцілував. Вона пахла милом та свіжістю, а обличчя в неї було гладеньке. Дивний контраст із моєю здертою до крові шкірою.
— Ешлі… ми змогли, — тихенько прошепотів я.
Десь тут і вичерпався мій адреналін. До палати якраз увійшов Барт та впіймав мене, перш ніж я гепнувся додолу.
— Ну годі вже, Стіве, ходімо в палату, — розсміявся він.
— Чого це я Стів? — мені хотілося лише спати, аж тут стало сили навіть здивуватися.
— Бо ти як Стів Остін[48].
— А хто це?
Наступне, що я пам’ятаю, — сонячне світло. Я лежу в білому ліжку, а в кімнаті пахне свіжою кавою. Чути, як у коридорі гомонять люди. Наді мною схилився Барт із паперовою чашечкою. Дивно опинитися на місці пацієнта.
— Це мені?
Він розсміявся та простяг чашечку. Смачна була кава.
Ми довго розмовляли — я розповідав подробиці нашої пригоди, а він ошелешено хитав головою.
— Що я можу для тебе зробити? — спитав Барт, коли я закінчив.
— Мій собака — він загалом і не мій, але я наче звик до нього, і…
— Не хвилюйся, він у моєму кабінеті. Спить. Я нагодував його стейком, отож він щасливий по самісінькі вуха.
— Ще мені потрібна автівка. І щоб ти прикрив нас від журналістів, поки вона не буде готова з ними спілкуватися.
— Вона?
— А я взагалі не хочу з ними спілкуватися.
— Добре. Гадаю, у тебе є якісь свої причини для того.
— Саме так.
— Коли вони дізнаються подробиці цієї вашої історії, вас запрошуватимуть у всі ток-шоу, які тільки існують. Ви можете стати джерелом натхнення для багатьох людей.
— Будь-хто вчинив би так само на моєму місці.
— Бене, ти доволі давно працюєш лікарем, щоб знати, що в усьому світі так учинили б одиниці. Ти впродовж місяця на морозі тягнув по горах зранену жінку! Ти пройшов сто двадцять кілометрів!
Я перевів погляд на вікно, з якого десь далеко було видно гори зі сніговими шапками. Дивно було дивитися на них із цього боку. Ще місяць тому я стояв у аеропорту Солт-Лейк-Ситі та роздумував, що ж там, по той бік гір. А тепер я знаю, що там. Мабуть, за ґратами в’язниці так само. Чи в могилі.
— Я просто робив крок за кроком.
— Я телефонував до твоєї баптистської церкви в Джексонвіллі. Вони там страшенно щасливі, що ти живий. Дуже за тебе хвилювалися. Казали, що це на тебе не схоже — узяти та просто щезнути.
48
Колишній професійний реслер, а зараз актор і продюсер. Відомий під прізвиськом Крижана Брила.