— Господи, Танку, де ж ти був?
Танк. Ось як його звати.
Я зійшов на ґанок слідом за собакою.
— Мем, мене звуть Бен Пейн. Я лікар із Джексонвілля. І я… я був з вашим чоловіком, коли розбився літак.
Її очі підозріло звузилися.
— Він дуже хороший пілот. Він не міг розбити літак.
— Я знаю, мем. Одначе в нього стався серцевий напад, і він посадив літак у горах. Він урятував нам життя, — я відкрив невеличку скриньку та передав їй. Там був його годинник, гаманець, люлька й запальничка, яку вона йому колись подарувала.
Жінка торкнулася кожної речі, а потім узяла запальничку. З очей покотилися сльози.
Ми говорили протягом кількох годин. Я розповів усе, що тільки міг згадати. Розповів, де поховав Ґровера та який там краєвид. Їй сподобалося. Йому б, мабуть, теж, як сказала вона.
А потім жінка принесла альбоми з фотографіями та розказала їхню історію. Дуже ніжну й чуттєву. Мені було страшенно прикро її слухати.
Зрештою я підвівся — і не знав, як попрощатися. Що тут можна сказати?..
— Мем… я б хотів… — Я крутив у руках ключі від машини та спробував хоч щось із себе вичавити.
Ґроверова дружина похитала головою та поплескала Танка по спинці, перш ніж підвестися. Він зіскочив з її колін, вона встала — і я помітив, що у неї проблема зі стегном.
— Якщо вам знадобиться заміна стегнового суглоба — потелефонуйте мені. Я негайно приїду та все зроблю цілком безкоштовно, — відразу мовив я. — Танку, ти просто супер. Я сумуватиму.
Пес негайно лизнув мене в обличчя й побіг дзюрити на всі кущі у саду.
— Ага, зрозумів, ти теж сумуватимеш, — буркнув я.
Діставши візитівку, я простягнув їй. Ніяк не міг придумати, як же попрощатися. Може, обійняти? Чи потиснути руку? Як узагалі треба прощатися з дружиною пілота, котрий помер, рятуючи тобі життя? Уже не кажучи про те, що, якби я не винайняв його, він спокійно помер би вдома. Вона, мабуть, теж так вважає.
— Юначе!
— Так, мем?
— Дякую вам.
Я почухав потилицю.
— Мем, я… я не…
— Ви не що?
Я подивився в її яскраво-блакитні очі, а вона промовила:
— Ґровер не брав на борт абикого. Він вибагливо обирав клієнтів. Частіше відмовляв, аніж погоджувався. І якщо він вас узяв, значить, мав свої причини. Отже, це був його вам подарунок.
— Так, мем.
Вона нахилилася та обійняла мене. Шкіра у неї була тоненька й уже давно не пружна, а волосся посивіло до білого. Я поцілував її в щоку та поїхав. І ще довго дивився в дзеркало заднього огляду. Удова стояла на ґанку, споглядаючи гори. А Наполеон хвацько виструнчився на верхній сходинці та дзявкав на вітер.
Розділ сорок восьмий
Коли я увійшов у палату, з Ешлі сидів Вінс. Він підвівся мені назустріч і палко потис руку, ба навіть скуто обійняв.
— Ешлі розповіла мені, що ви зробили. Навряд чи мені вдасться висловити, наскільки я вам удячний!
— Тільки не забувайте, що це я запросив її в той літак. Можливо, ви ще схочете заложити проти мене позов. І можна на «ти».
Вінс розсміявся. Славний чоловік — вона вдало обрала. Гадаю, вони будуть щасливі. Хоча з Ешлі будь-хто був би щасливий. Вона така одна на мільйон.
Що до Ешлі, то обличчя її знов набуло приємного кольору, а на столику поруч я побачив три порожні чашечки з-під кави. Мішечок із сечею, що непомітно висів поруч із ліжком, був майже повний, і колір хороший. Її новий мобільник уже розривали дзвінки від журналістів — усі хотіли взяти ексклюзивне інтерв’ю.
— А що ти збираєшся їм казати? — спитала вона.
— Нічого. Вислизну через чорний вхід та поїду додому. — Я позирнув на годинник на стіні. — Узагалі-то я їду за півтори години, тож зайшов попрощатися.
Вираз її обличчя якось одразу змінився.
— Та ну, чого ти? У вас є про що поговорити. Про ваше весілля, нарешті. А я буду на зв’язку.
— Ти вже зателефонував своїй дружині? — Вона склала руки на грудях.
— Ні… Зайду до неї, щойно доберуся додому.
— Вважаю, усе владнається.
Я мовчки кивнув. Ешлі стисла мою долоню, і я поцілував її в чоло.
— Бене! — Вона не відпустила мою руку, коли я вже повернувся, щоб іти.
— Що? — спитав я через плече.
Вінс поплескав її по руці та сказав:
— Я на хвилиночку — піду візьму собі кави. Дякую тобі, — знов до мене. — Дякую за все.
Ешлі й досі тримала мою руку, коли він вийшов. Я присів на краєчок ліжка. На грудях наче лежала каменюка. Дуже схожа на біль. Я спробував вичавити із себе усміх.