Дотепер.
Мені засвітився зелений, і я рушив далі на південь по I-95, відтак повернув на схід на бульвар Тернера Батлера, а потім знов на південь по A1A. Коло крамнички з алкоголем я знову спинився й купив пляшку вина. Згодом поїхав далі, минув свій будинок та зупинився коло будинку Рейчел. Я колись поставив тут високий залізний паркан, повз який тепер пройшов з орхідеєю в руках. Відтак піднявся кам’яними сходами під великим дубом, помацав під камінцем та відшукав ключ. Обабіч дверей ріс жасминовий живопліт, який я навмисно посадив так, щоб він заплів стіну навколо дверей. Кілька важких гілок звисали на двері. Я потягнув їх на себе та увійшов. Щоб улітку тут було прохолодно, я зробив мармурову підлогу, тому мої кроки відлунювали далеко в будинку.
Цілу ніч я говорив з Рейчел. Розливав вино, умикав записи з диктофона та дивився, як розбиваються об пляж хвилі. Можливо, деякі записи їй непросто було чути, але вона уважно прослухала кожне слово.
Я подарував Рейчел орхідею, яку поки що поставив на вікно, де вона зможе насолоджуватися ранковими променями сонця. Тільки-но квіточки опадуть, я перенесу її до оранжереї, де на неї вже чекають двісті п’ятдесят товаришок.
Коли я нарешті програв останній запис, була вже четверта година ранку. Я надто стомився, тож заснув просто де сидів. Прокинувся від тиші. Дивне відчуття. Я встав і хотів піти, аж раптом помітив, що диктофон мерехтить блакитним — значить, лишилися ще непрослухані файли. Сам я завжди пишу лиш один файл — просто щоразу натискаю «продовжити запис». А цей інший файл записав не я.
Почувся тихий шепіт. Та вітер. І ще собаче виття. Я зробив гучніше.
Рейчел, привіт. Це Ешлі. Ми потрапили в лавину, і тепер Бен пішов по допомогу. Побіг. Я не знаю, чи він зможе. Мені холодно.
На якийсь час запала тиша.
Я хотіла тобі дещо сказати. Чи радше подякувати. Може, я забагато базікаю, але мені треба говорити, інакше я засну — і вже не знаю, чи прокинуся знову. Я пишу колонку в газеті. Про кохання, про стосунки. Яка іронія, еге ж? Бо сама нічого такого я не знала. Так що в цьому плані я скептик. Я намагаюся дістатися додому до чоловіка. Він заможний, вродливий, дарує мені красиві речі… але після двадцяти восьми днів із твоїм чоловіком у цьому білому світі, оточеному жаскими горами, я замислилась: а як же кохання? Чи є воно? Чи може воно бути в мене? Я думала, що гарних хлопців уже немає. А тепер я не знаю. Чи є інші такі, як Бен? Я зазнала чимало болю. Думаю, як і будь-хто з нас. І можливо, через це я переконала себе: якщо не відкриватимуся більше, то й болю не буде. Бери той «Мерседес», обручку з камінцем на два карати, будинок у Бакгеді — і забудь про всілякі дурниці. Просто дай йому те, що він хоче, і радій із того, що маєш. Так же ж? Я довго думала, що так правильно.
Тут тихо. Так тихо, що починаєш чути тишу. Якщо прислухатися, навіть сніг видає звуки. Свої, особливі звуки. Десь у минулому, в аеропорту, я познайомилася з чоловіком, якого тепер знаю як Бена Пейна, і він одразу сподобався мені. І не дивно — він вродливий. Але насправді він привернув мою увагу не зовнішністю. Ні, чимось іншим. Чимось, до чого кортить доторкнутися — чи, може, хочеться, щоб воно доторкнулося до тебе. Чимось ніжним, теплим та цілісним. Я не знаю, як це назвати, але знаю, що воно є. І я чую це, коли він говорить у диктофон. Я часто слухала його вночі: він думав, що я сплю, але насправді я прикидалася лише для того, щоб почути його голос — як він говорить до тебе та з тобою.
До мене ніхто і ніколи так не говорив. І мій наречений також. Звісно, Вінс добрий, але він не такий, як Бен. У Бена є щось таке, у що хочеться зануритися з головою. Так-так, я пам’ятаю, що говорю про твого чоловіка, і можу тебе заспокоїти: протягом усього часу, що ми тут, він поводився як справжній джентльмен. Правда. Спочатку це мене навіть діткнуло, але потім я зрозуміла, що його поведінка пов’язана саме з отим, про що я кажу. Пов’язана з тобою. У нього це десь глибоко в генах… і мабуть, щоб його позбавити цього, доведеться його вбити. Я ніколи з таким не здибувалася. Це найщиріша річ, яку я тільки відчувала. Про це не говорять у кіно та книжках. Про це не пишуть у газетних колонках. Ночами я лежала, слухаючи, як він говорить, як він ділиться з тобою тим, що в нього на душі, як перепрошує за щось, чого я не знаю — і моє серце боліло, мені хотілося плакати від бажання мати те, що має Бен до тебе.