Цар, труснувши бородою:
«Торгуватися з тобою?! —
Закричав.— Ну, ну, мурло!
Все щоб зроблено було!
А як ні — гляди, гультяю,
Нагаями відшмагаю,
Розтерзать тебе звелю
І на сотню мук пошлю —
У тюрму, в диби, на палю!
Геть!» Іван заплакав з жалю
Та й до стайні почвалав,
Де Горбаник спочивав.
«Що, Івасику-братухо?
Опустив чого ти вуха? —
Каже коник-малючок.—
Чи старий наш женишок
Знову вигадав затію?»
Горбоконика за шию
Міцно наш Іван обняв.
«Ох, біда нам! — він сказав. —
Цар не знать що витіває;
Здумай сам, повеліває
Іскупатися в котлах,
А в яких — сказати страх!
Що в однім — вода студена,
В другім, конику,— варена,
В третім — молоко кипить!»
Каже коник, не мовчить:
«От оце уже так діло!
Треба нам чинити вміло.
Як тут ще раз не згадать:
Слід було пера не брать;
Через нього ти, Іване,
Встряв у діло це погане...
Ну, не плач-бо, не ридай!
Ще не всьому, друже, край.
Я скоріше сам загину,
Ніж тебе, Іване, кину.
Слухай: завтра на зорі,
Роздягнувшись у дворі,
Попроси лише царя ти,
Щоб по мене він послати
Преласкавий дозвіл дав:
Попрощатися, мовляв,
Ти зо мною хочеш ревно.
Цар погодиться, напевно.
От, як я хвостом махну,
Морду в воду обмокну
Ще й на тебе двічі присну,
Свистом голосно присвисну,—
Ти ушей не розпускай:
В молоко оте стрибай,
Далі в воду у варену,
А тоді вже у студену.
Ну, тим часом не журись.
Та й на сон собі кладись».
Ніч минула. Вранці-рано
Будить коник наш Івана:
«Гей, Іване! Годі спать!
Треба діло зачинать!»
Той почухався, потягся,
Позіхаючи одягся,
Хліба кусень умолов
Та й на царський двір пішов.
Там котли уже кипіли,
А навкруг котлів сиділи
Машталіри, кухарі,
Всякі слуги при дворі;
Дров сухеньких підкидали,
Про Івана міркували,
І не раз лунав між них
Потаємний, тихий сміх.
Скоро двері відчинились;
Цар з царівною з'явились,
Щоб поглянуть на бравця,
На Івана-молодця.
«Ну, Івасю, роздягайся,
В казаночках покупайся!» —
Цар Іванові сказав.
Наш Іван роздягся, став,
Як його вродила ненька.
Тут царівна молоденька,
Звісно, пойнята стидом,
Вид закрила рукавом.
До котла Іван підходить,
Та в котел чомусь не входить.
«Ну, чому ж стовпом ти став? —
Цар у гніві закричав.—
Нам немає часу, брате!»
«А чи можна попрохати,
Щоб по коника мого
Ти послав там будь-кого?
Попрощатися годиться!»
Глянув цар на цар-дівицю
І Горбаника звелів
Привести до казанів.
Служка коника приводить
І швиденько геть відходить.
Коник наш хвостом махнув,
Морду в воду двічі ткнув,
На Івана двічі приснув,
Свистом голосно присвиснув.
Наш Іван, як те почув,
У казан мерщій пірнув,
Далі в другі два плигає —
І швиденько вилізав,
Та хороший став такий,
Чорнобривий і ставний!
Вдягся він, причепурився,
Цар-дівиці уклонився,
Уса чорного крутнув,
Гордовито позирнув.
«От так диво! — всі гукнули.—
Ми такого ще й не чули!
Молодець над молодців!»
Цар, підбігши до котлів,
Двічі вряд перехрестився,
Бух! Пірнув — і там вварився!
Цар-дівиця устає,
Знак мовчати подає,
Ручку білу підіймає,
Челядинцям промовляє:
«Цар велів вам довго жить!
Правду ви тепер скажіть:
Люба вам я? Повідайте!
Коли так, то визнавайте
За володаря свого
Ви коханого мого!»
Мову тут вона урвала,
На Івана показала.
«Люба, люба! — всі кричать. —
Де вже кращої й шукать!
До вінця веди Івана!
Молодятам честь і шана!»
Цар Іван царицю взяв,
Білу руку їй подав
І до церкви до святої
Вряд пішов із молодою.
Із семи гармат гримлять;
«Слава, слава!» — всі кричать.
Служба царська покотила
Із льохів з вином барила,
Поставцями люди п'ють,
Скільки сили є, ревуть:
«Слава Йванові з жоною,
Із красунею морською!»