Выбрать главу
Цар, труснувши бородою: «Торгуватися з тобою?! — Закричав.— Ну, ну, мурло! Все щоб зроблено було! А як ні — гляди, гультяю, Нагаями відшмагаю, Розтерзать тебе звелю І на сотню мук пошлю — У тюрму, в диби, на палю! Геть!» Іван заплакав з жалю Та й до стайні почвалав, Де Горбаник спочивав.
«Що, Івасику-братухо? Опустив чого ти вуха? — Каже коник-малючок.— Чи старий наш женишок Знову вигадав затію?» Горбоконика за шию Міцно наш Іван обняв. «Ох, біда нам! — він сказав. — Цар не знать що витіває; Здумай сам, повеліває Іскупатися в котлах, А в яких — сказати страх! Що в однім — вода студена, В другім, конику,— варена, В третім — молоко кипить!» Каже коник, не мовчить: «От оце уже так діло! Треба нам чинити вміло. Як тут ще раз не згадать: Слід було пера не брать; Через нього ти, Іване, Встряв у діло це погане... Ну, не плач-бо, не ридай! Ще не всьому, друже, край. Я скоріше сам загину, Ніж тебе, Іване, кину. Слухай: завтра на зорі, Роздягнувшись у дворі, Попроси лише царя ти, Щоб по мене він послати Преласкавий дозвіл дав: Попрощатися, мовляв, Ти зо мною хочеш ревно. Цар погодиться, напевно. От, як я хвостом махну, Морду в воду обмокну Ще й на тебе двічі присну, Свистом голосно присвисну,—
Ти ушей не розпускай: В молоко оте стрибай, Далі в воду у варену, А тоді вже у студену. Ну, тим часом не журись. Та й на сон собі кладись».
Ніч минула. Вранці-рано Будить коник наш Івана: «Гей, Іване! Годі спать! Треба діло зачинать!» Той почухався, потягся, Позіхаючи одягся, Хліба кусень умолов Та й на царський двір пішов.
Там котли уже кипіли, А навкруг котлів сиділи Машталіри, кухарі, Всякі слуги при дворі; Дров сухеньких підкидали, Про Івана міркували, І не раз лунав між них Потаємний, тихий сміх.
Скоро двері відчинились; Цар з царівною з'явились, Щоб поглянуть на бравця, На Івана-молодця. «Ну, Івасю, роздягайся, В казаночках покупайся!» — Цар Іванові сказав. Наш Іван роздягся, став, Як його вродила ненька. Тут царівна молоденька, Звісно, пойнята стидом, Вид закрила рукавом. До котла Іван підходить, Та в котел чомусь не входить. «Ну, чому ж стовпом ти став? — Цар у гніві закричав.— Нам немає часу, брате!» «А чи можна попрохати, Щоб по коника мого Ти послав там будь-кого? Попрощатися годиться!» Глянув цар на цар-дівицю І Горбаника звелів Привести до казанів. Служка коника приводить І швиденько геть відходить.
Коник наш хвостом махнув, Морду в воду двічі ткнув, На Івана двічі приснув, Свистом голосно присвиснув. Наш Іван, як те почув, У казан мерщій пірнув, Далі в другі два плигає — І швиденько вилізав, Та хороший став такий, Чорнобривий і ставний! Вдягся він, причепурився, Цар-дівиці уклонився, Уса чорного крутнув, Гордовито позирнув. «От так диво! — всі гукнули.— Ми такого ще й не чули! Молодець над молодців!»
Цар, підбігши до котлів, Двічі вряд перехрестився, Бух! Пірнув — і там вварився!
Цар-дівиця устає, Знак мовчати подає, Ручку білу підіймає, Челядинцям промовляє: «Цар велів вам довго жить! Правду ви тепер скажіть: Люба вам я? Повідайте! Коли так, то визнавайте За володаря свого Ви коханого мого!» Мову тут вона урвала, На Івана показала.
«Люба, люба! — всі кричать. — Де вже кращої й шукать! До вінця веди Івана! Молодятам честь і шана!»
Цар Іван царицю взяв, Білу руку їй подав І до церкви до святої Вряд пішов із молодою.
Із семи гармат гримлять; «Слава, слава!» — всі кричать. Служба царська покотила Із льохів з вином барила, Поставцями люди п'ють, Скільки сили є, ревуть: «Слава Йванові з жоною, Із красунею морською!»