Я різко повернувся до вікна: вулицею йшла горбунка Зоя. Зовсім так само, як ходила раніше, і саме в той момент, коли я на неї дивився, повернула в мій бік лице, і я ще раз зміг переконатися, наскільки воно гарне. Серце голосно загупало в грудях.
Я людина цікава і маю один гріх, тобто я — невеликою, правда, мірою — нишпорка. Відступив у глибину кімнати, переконаний, що вона побачити мене не могла, потім підкрався до вікна, щоб не бути поміченим, і почав за нею стежити. Ішла гінко, але нешвидко, поблискуючи стрункими ногами, здаля горб помітний не був — дівчина мала хіба непропорційно коротку шию, тож виглядало, що її чудова голова сиділа на плечах.
Виметнувсь із хати та з-за воріт стежив, куди вона йде: йшла в тему напрямку, де жила Оксана. Простежити, де труду не складало, бо йшла таки до Оксани. Все було б нормально, коли б не стукотіло так у грудях серце — невідь-чому я хвилювався. Нічого гріха таїти: мене вабило до цієї дівчини, гостро й нагальне, зрештою, як вабило завжди, коли потрапляв на податливих дівчат. Я їх нюхом чув, і тут було в мені щось од Дон-Жуана.
Все в мене відбувалося за досить простою схемою. Відчувши податливу дівчину, я наскакував на неї енергійно, а коли вдовольнявся, вогонь у мене миттю погасав. Тобто більше тієї дівчини не потребував, і легковажно від неї відходив, стаючи знову спокійним і зрівноваженим, здатним на ліниве кохання з Мартою чи Оксаною. Ні, з самою Оксаною, бо Марта належала до податливих дівчат, лише до неї я повертався вдруге чи втретє, бо мав безпечність, але ні до Марти, ні до Оксани гарячого почуття таки не відчував. Із Леною в мене була, як казав, певна антипатія, отже, й сьогоднішній спалах до горбунки Зої міг би вважатися також цілком нормальним, — із випадку з Юрком я твердо знав, що Зоя таки податлива. Але в ній було щось від агресивності Клавки, це й породжувало в мені страх. Чи не тому я так непокоївся.
Отже, сьогодні дорога в мене була одна: до Олега, — хоч з Олегом із нашої компанії я найменше мав спільного.
Олег теж тільки прочумався, позіхав на ввесь рот, запросив мене до сніданку, але позаяк я вже щось там помемзяв, то відмовився. Олег пішов на кухню, а я розставляв шахи.
— Кофе будіш? — визирнув із кухні Олег.
Кава — це було те, що потрібно, і я пішов на кухню.
— Шо там случилося з Юркой? — спитав Олег, жуючи.
— Я вже казав: загубив невинність.
— Ну, его дело мелкое, — сказав, жуючи, Олег. — І думаю, не трагічно. Она шо, єво принуждала?
— Мабуть, — сказав я. — Не знаю.
— А я з ущербной не мог би, — сказав задумливо Олег, жуючи на обидві щоки.
— Ніхто тебе й не примушує, — буркнув я, відпиваючи каву. Кава була як помиї, Олег ніколи не вмів її заварювати, хоч уважав, що вміє.
— Інтересно, шо там у ніх случилось? — сказав Олег.
— Не розказивал Юрка? Он бил какой-то угроблений...
— Ну да,— сказав я.
— Ето стайот такое інтересноє, шо я даже менше про їйо ущербность думаю.
— І тебе взяла? — примружився я.
— Как сказать, — мовив Олег, ковтаючи, ніби качка. — Понімаєш, што-то у той девчонки єсть!
— Відьма, як сказав Геннадій.
— Ну, ето бабскіє сказки. Такой он дурак, наш Генка, Гоголя не читал!..
— А ти читав?
— Конешно. «Мертвиє душі», «Ревізор», «Шагренієвашкура»
— ето єво?
— Звичайно, — сказав я. — Тільки він надрукував її під псевдонімом Бальзак.
— Шо ти з міня дурака дєлаєш? — обурився Олег. — Думаєш, не знаю, хто такой Бальзак?
Олег, видко, образився — спалахнув і почервонів.
— Ти от із сібя умного корчиш, — сказав він, — а по-рускі говорить не научился. Тоже мне умний!
— Спокійно, Олеже, — сказав я, відчуваючи, що стискую філіжанку з-під кави. — Хіба не бачиш, що хохмлю. А коли хохмити перестанемо, гріш ціна нашій дружбі.
— Да, ти прав, — сказав Олег. — Без хохмочок жить скучно. Ну, я вчера уделал Марту.
І він почав розказувати з найдрібнішими деталями, як він «уделал Марту». Я сміявся. Хотілося щиро, — але щирості та й інтересу великого не було. Щось у мені ніби ламалося. Ми ще зіграли партію в шахи (унічию) й розійшлися. Обоє були, здається, розладнані, отже, нормальної дружньої балачки у нас не вийшло.