— Це від неї так розпалився? — нещадно сказала Оксана і настовбурчилась, мов їжачок.
— Що ти мелеш? — вибухнув я.
— Що знаю, — сказала Оксана. — Вона вам голови крутить, а ви казитеся.
— Ревнуєш? — спробував безтурботно засміятися — безтурботності, правда, не вийшло.
— Не ревную, а знаю, — спокійно повіла Оксана.
— Але ж я з тобою! І ти чудово знаєш, що я її хотів від нашої компанії відшити.
— Ні, — сказала Оксана, дивлячись на мене гостро й настовбурчено. — Ти не зі мною, а з нею! Зі мною ж так не можна!
«Чортові баби! — лайнувся я подумки. — Що це їй влізло в голову?»
— А як з тобою можна? — спитав я.
— Сам знаєш, — мовила вона поважно й додала улюблену свою фразу, за яку її, зненавидіти було варто. — Це роблять тоді, коли люблять. А я дівчина серйозна...
— А коли скажу, що люблю?
— Тоді річ інша, — сказала Оксана.
Вона й цього разу зуміла мене погасити. А може, мала рацію: не вона мене так запалила, а та відьма, що так дивно нас на піску біля річки чарувала? Ні, признатися собі я в тому не бажав.
— Гаразд, — мовив я. — Ходім гуляти. Як порядні і не зачіплені гріхами люди. Задовольняє?
— Цілком! — сказала Оксана трохи й сердито, бо і я, і вона чудово знали, що це не так. Увіч вимагала, щоб я освідчився, хай і формально, тоді я «законно» ставав її хлопцем, а вона «законно» моєю дівчиною, але я при своїй донжуанській вдачі цього не бажав, хоч формально признавався не одній дівчині, що, мовляв, її кохаю, що, мовляв, од неї вмираю і жити не можу, але Оксана була з іншого тіста, до легкодоступних не належала, і я нутром відчував, що з нею можна гратися тільки до певної міри, можна її цілувати, чіпати сокровенні місця, обіймати, однак лишень у межах флірту, а не любові. Оксана в таких справах була дивоглядно старомодна і зрушити її в цьому було неможливо. Чи ж любив я Оксану? Очевидно, що так, але це була любов — не кохання, великого вогню вона в мене не розпалювала. Не вміла палати й сама, отже, не вміла запалювати коханця, тому своєю любов'ю вона несла вибранцеві мир, а не заколот, умиротворення, а не пристрасті, змагання та збурення. В мені ж надто грала кров, щоб бажати миру і спокою, упорядкованих, ґречних, моральних стосунків із конечною метою — одруженням, супроводженим відповідними ритуалами та обрядами, — нудно було від того. А ще в мені жила цілком юнача переконаність, що моя дівчина, тобто обраниця, суджена моя, — таки не Оксана, мирна порядна дівчина, котра йде на всі оці наші вибрики: компанії, флірти, самотні погуляння із хлопцями, цілунки та притискання і мацання лишень для того, щоб не залишитись у дівках, а хлопця собі за всяку ціну роздобути. Але в глибині душі їй усе це коли не осоружне, то нецікаве, а інтерес має один, цілеспрямований, простий і ясний: вийти заміж, мати родину і жити спокійним гармонійним життям без збурень та штучних пристрастей, у житейських буденних клопотах та радощах. Тобто в цій дівчині не було ані на мак чортівського — сатана тут поселення увіч не мав та й не міг мати; була вона ніби земля обітована. Через те я й повертався до Оксани тоді, коли бував випотрошений і вичерпаний якоюсь сатаною в спідниці — останньою в цьому ряду була Клавка, про інших мені і згадувати не хочеться. Біда моя була в тому, що саме сатанюки в спідницях і викрешували в мені кохання, податливі ж, яких я також шукав, а не цурався, потрібні мені були не для кохання, а для задоволення трохи загарячої плоті, отакий я вдався, і де вже дітися? Отже, Оксана для мене — ніби затишний дім моряка після бурь та штормів; без цього теж у житті не обійтися.
Так і вийшло, що сьогодні, окрім того палкого поцілунку, коли притис Оксану до сосни, більше здобутків не мав, і все повернулося на круги своя: ми мирно гуляли, я говорив якісь дурниці, які Оксана вислуховувала уважно і ніби з інтересом, а тоді повернулися до місця нашої зупинки. Повернулися перші, незабаром до нас долучилися Олег із Леною, які, з усього видно, були собою цілком задоволені і напевне не обмежилися милою прогулянкою, бо в Лени й досі цвіли на обличчі рум'янці, а в Олега лице було, як у задоволеного, заспокоєного бовдура, ким він тієї хвилини й був. Зиркнув на мене і розплився дурнувато, ніби збагнув, що ми з Оксаною так і лишилися неблазенні.
Часом я себе запитую: чому Оксана не полюбила Юрка? Адже не я їй пара, а таки Юрко. Для того, щоб зійтися, в них були всі можливості; не раз залишалися сам на сам, не раз гуляли, тобто не раз жеребок падав Юркові на Оксану. Але в жіночій природі, як мені здається, є якась особлива невідповідність чи точніше — суперечність: спокійну дівчину не цікавить спокійний хлопець, її ваблять особистості сильні та неординарні, тобто чорти, і тільки справжня сатанюка в спідниці може задовольнитися мужчиною інфантильним. Секрет тут, очевидно, в тому, що спокійній дівчині потрібен не тільки об'єкт для творення родини, але й поле для завоювання, а яке поле для завоювання в Юркові? Сатанюка ж задовольниться інфантильним чоловіком через те, що їй непотрібно джерела для енергетичної підзарядки, вона сама — те джерело, кипить сама в собі, а інфантильний чоловік для неї тільки цямриння, котре те кипляче джерело омежовує і стримує.