— Тут відбувається зіткнення двох містичних енергій, отже, нейтралізується перша, небажана, — це як схрещуються в поєдинку два вороги, а третій може полежати в цей час в холодку. Або коли два горобці б'ються за крихту хліба, а третій ту крихту пожира.
— Шутіш?
— Чого ж! Але перемагає та, котра сильніша. Тобто навряд чи в нашому випадку можна сподіватися на успіх.
— Да, — задумано почухав потилицю Олег — це був класичний жест його племені, хоч він і відрікався від нього. — А шо ето за актіаний способ?
— Піти на вогонь і об'єктом, який нищить тебе містичною енергією, заволодіти.
— Імєїш ввіду ето? — він зробив непристойний рух. — А када я тада од нейо не отверчусь?
— Не думаю, — сказав я. — Ані Юрка, ні Геннадія вона після того до себе не прив'язувала. У неї якийсь інший інтерес.
— То їсть, она хочет только трахаться? — спитав Олег. — Тада я не протів, — він розцвів однією зі своїх найбезглуздіших усмішок, ще й підморгнув.
— Отут я вже тобі нічого не скажу, — розвів я руками. — Не знаю, і квит! Це вже її секрет.
— Відіш, — задумливо мовив Олег. — То, шо розказував Генка, как-то странно. Юрка тібє нічого такого не говорил?
— Майже нічого, — сказав я. — Був настільки ошелешений, що, по-моєму, таким лишився й досі.
— А шо ти мінє посовєтуєш? — Олег явно переходив на суржик, а це значило, що в його проросійській бронебійності відбувався здам.
— Нічого, — сказав я. — Людина має жити своїм розумом, не чужим. Щоб потім на другого не нарікати. А в тебе свого розуму, гадаю, достатньо.
— Да, конешно, — згодився Олег. — Тут я маю рішати сам, ти прав!
— Моє діло поміркувати і сказати, що я знаю і що думаю. А ти вже дивись і вирішуй.
Я навмисне трохи підлещував Олегові, бо він був нівроку самолюбивий.
— Да, конешно, — роздумливо мовив Олег. — Ти настоящий друг!
І він подивився на мене з любов'ю. Мені хотілося засміятися, але я того не вчинив, смішно, зрештою, не було.
Вийшов од Олега по-дурному набундючений, як завжди буває, коли запускаю свій мислительний апарат на повні оберти, після того залишаюся цілком задоволений — це я чиню не так уже й часто, а, так би мовити, в особливих випадках. Тоді в моїй голові ніби справді запрацьовує якийсь двигун, котрий і жене мислительну енергію, але здебільшого такий двигун спокійно спочиває, і я живу, як люблю визначати, «на пересічному рівні». Але відчуття того, що свій мотор запустити можу, сповнює мене самовпевненістю, 6а й деякою пихою, я розумію їхню безпідставність, навіть смішність, але нічого вдіяти не можу: слабка натура людська; зрештою, відношу це на рахунок зарозумілості молодості...
Проходив повз Білий дім, і раптом якась сила мене зупинила. Одне із вікон було відчинене, в ньому стояла горбунка Зоя і дивилася на мене. її очі блищали, як мідні бляшки, і знову відчув те саме, що відчував герой Амброза Бірса, тобто очі горбунки вже світилися наче малі сонця. Випромінювали яскраві й барвисті кола, наближалися, збільшувалися, але не зникали, лускаючись, покрили мене всього; я відчув нестримне бажання, вигинаючись і корчачись усім тілом, поповзти до того вікна, виповзти на стіну і влізти у відчинене вікно. Голова мені почала нестримно набрякати, ніби перетворювалась на величезну мильну бульбашку, готову щомиті розпастися, а немічним тілом моїм почали струшувати корчі.
— Чого не вітаєшся? — спитала горбунка Зоя, і вмент усе навадження зникло, очі її були як очі, тіло моє розслабилося, а голова знову стверднула. Зоя мило до мене усміхалася, а прегарне обличчя її сяяло, мов у богині, і я не міг відірвати від нього погляду.
— Привіт! — сказав якомога легковажніше — не хотів, щоб вона помітила, що перед цим був у повній прострації та одурі.
— Був у Олега? — спитала горбунка Зоя.
— А де ж іще? — сказав я.
— Компанія наша вже не збирається? — спитала.
— Якось не виходить, — відповів я.
— Не виходить чи не хочете?
— Чого не хочемо, — відвів я очі. — Якось зберемося. І тут вона цілком несподівано:
— А з Юрком та Геннадієм уже не дружиш?
— Звідки ти взяла? — вишкірив я зуби. — Як раніше! Бо чого 6 то не мав з ними дружити?
Вона кивнула, ніби переконалася, що я брешу, і тоненька всмішка лягла на її чудове лице.
— Слухай, дай мені почитати Амброза Бірса, — сказала. — Ти ж обіцяв!
Я отетерів. Ця накладка мене жахнула, адже хвилину тому я думав саме про Амброза Бірса.
— То лектура не для дівчат, — сказав. — їм шкідливо таке читати.
— Тим більше цікаво, — знову всміхнулася Зоя. — Потім обговоримо. Чи ти розігруєш?
— Ну да,— сказав, сяк-так доходячи тями. — То нудятина, як каже Лєна...