Отже, я зустрівся якось увечері з Оксаною, і ми рушили у звичну нашу прогулянку зі статусом «лінивого кохання» — після певних поступок дівчина мене ближче до себе знову не допускала, хоч ходила на побачення цілком охоче. Через це наші стосунки з Оксаною не були аж такі, щоб я міг розповісти, що виробляла горбунка Зоя із хлопцями з нашої компанії (яка вже цілком розпалася — чи не був це ще один акт Зоїної помсти?), для такої відвертості треба було інтимнішої близькості, ніж та, що ми її мали. Отож ми ішли, скромно взявшись за руки, у чудових синіх сутінках, і мирно теревенили, власне, балакав я, а вона мило мені підтакувала, до поцілунків і нових спроб фізичного зближення ще не доходило, отже, момент для розмови догідний. Поступово між нами починала прочуватися все більша злагода, і я вирішив використати цей момент, запитавши раптово:
— А знаєш, що й Олег упав жертвою горбунки Зої?
— Чому думаєш, що жертва Олег, а не Зоя? — легко обурилася Оксана.
Реакція була нормальна: діяла жіноча корпоративність.
— Хай буде так. То ти знаєш?
— Знаю! — просто сказала Оксана. — Зоя мені розказувала. Я зчудувався. Невже Зоя їй оповідала про все так відверто,
як мені Олег?
— Коли б не хотіла, не була б жертвою, — сказав я. Оксана мовчала, як непорушне божество.
— Мене одне цікавить у цій історії, — спитаь я. — Навіщо їй це? Вона що, аж настільки зіпсута?
— Ну, знаєш! — сказала Оксана. — Ви, хлопці, коли йдеться про дівчат, нічого не розумієте.
— Отож хочу зрозуміти! — сказав я. Оксана мовчала.
— Не хочеш, щоб розумів.
— А нащо це тобі? — вона зробила наголос на «тобі».
— Бо дивно.
— Ну, коли хочеш знати: вона зовсім не зіпсута.
— Як же це пояснити?
— А як собі хочеш, — сказала сакраментальне і знову замовкла.
— Виправдовуєш Зою? — спитав обережно я.
— Нема чого виправдовувати, — сказала Оксана і раптом додала. — Ти що, теж на неї око поклав?
— Коли 6 поклав, давно був би з нею, — відверто мовив я. — Вона ж не така недоступна, як ти.
Оксана зирнула на мене, в її очах я побачив спалах.
— Не хочеш про те говорити? Оксана мовчала.
— Чому не хочеш про те говорити?
— Бо ви, чоловіки, нічого не розумієте, — сказала безапеляційно Оксана.
— А ти мене до неї не ревнуєш?
— Я на тебе прав не маю, — мовила тихо Оксана. — Ти мені нічого ще не сказав.
Мені знову захотілося чортихнутися, але я, звісно, стримався.
Оце й уся наша розмова. Інформації із неї я виніс «нуль» — і готовий був згодитися, що ми, чоловіки, і справді нічого не розуміємо в жіночій психології, коли б не було це все так елементарно. .
До речі, того вечора Оксана була ще стриманіша, ніж завжди. Коли я її цілував, вона опиралась, і навіть спробу торкнутися грудей, що вже було мною завойоване, а нею прийняте, відсікла, різко відкинувши мою руку. Я не нарікав: та наша розмова, очевидно, її насторожила. Я розумів, що Оксана в такий дивний спосіб воює за мене, можливо, супроти горбунки Зої, — хотіла їй протиставитися, а, отже, завоювати мене. Коли так, дівчата щось розуміють у чоловічій психології, а щось ні. Принаймні я не сумнівався, що Оксана ревнувала, але така вже була її горда природа, і тут я перед нею схилявся. Але водночас, мені її ставало жаль, бо в такий спосіб особі жіночої статі оборонити свого облюбленця від зазіхань сильнішої конкурентки навряд чи вдасться. Я був розчарований і розмовою з Оксаною, і її неприступністю, через що в душі моїй поселився холодок. Однак, не треба лукавити: я добре знав — варто мені сказати дівчині ті кілька ритуальних слів, на які вона настійливо чекає, або ж виявити більше енергії, і вона поступиться, але в цій ситуації я сам того не хотів зі спонук для мене не до кінця збагненних. Це мушу зазначити, бо об'єктивно виходило, що Оксана не ставала иерепинним бар'єром між мною та горбункою Зоєю.
Не зайве сказати: Олегові страхи, що Зоя його скрутить, були даремні, я мав рацію, заспокоюючи приятеля, — ні до Юрка, ні до Геннадія, тим паче до Олега, вона претензій не мала і навіть не намагалася продовжити з ними стосунки — це було очевидно: охолодження наставало відразу надвабіч і дорешти, отже, в плани горбунки завойовувати того чи іншого хлопця собі в чоловіки чи майбутнього платія аліментів, напевно, не входило. Здається, саме цей момент і був найслабшим місцем у моїй обороні супроти Зої, бо вадою мого характеру було, як відзначалося, те, що я просто не міг пройти повз податливих дівчат, а позаяк їх не бракувало, то міг без особливих гризот розігрувати з Оксаною «ліниву», тобто благопристойну любов. Можливо, філістери мене осудять як людину цинічну, але те, що я міг покористуватися особою протилежної статі без моральних затрат та неприємних наслідків, завжди викрешувало в мені «солом'яну любов», яка спалахувала, яскраво горіла і майже безслідно й безпопельно зникала — нагоди до такої любові я просто не міг пропустити, а оскільки мої партнерки на таке йшли, то які ж можуть бути проблеми?..