Олег не потрапив до в'язниці, як інші наші приятелі, але з ним трапилося щось інше. Чи було воно результатом містичної помсти горбунки Зої, чи його призначенням, — не відаю. Річ у тім, що Олег після отого дивовижного з'єднання із Зоєю цілковито втратив інтерес до жіночої статі. При ньому, правда, залишилася Лєна, яка швидко й енергійно одружила його на собі: він же одразу ж по одруженні почав нагально грубшати, і це відбувалося просто на очах: Лєна ж, навпаки, залишилася худенькою, швидкою, турботливою, вона коло нього стрибала, як мала пташка біля зозуленяти в своєму гнізді, а Олег тільки й мав клопоту, що розтуляти рота, аби йому туди вклали щось смачненьке. Неробою, правда, він не був: закінчивши дорожній технікум, сидів у якійсь конторі, уранці, завжди в один і той же самий час виходив за хвіртку, зупинявся, гомерично позіхав, при цьому його рот розширювався на півобличчя, не зовсім естетично клацав зубами, стуляючи пащеку, тоді сонно озирав заплилими товщем очками білий світ, підіймав руку до потилиці, чухмарив її, зітхав, здвигував тілом і рушав, дибаючи ошин-кованими ногами, взутими в якусь дивну, майже чотирикутну взувачку, — ніби це була імітація ратиць у чорта, що вирішив покинути чортівське ремесло, аби зажити спокійним людським життям.
Було би банально назвати його «кабаном», — так його і без мене називали в'їдливі хлопчаки з нашої вулиці. Увечері повертався, пересуваючи здерев'янілі чи дерев'яніючі ноги, і його очі сиво палали від утоми. Влітку він доходив тільки до садового столика, біля якого вже стояла розкладачка, і плюхався на лавку — саме в цю мить із дверей випорхувала пташкою із тацею в руках його жіночка Лена, підлітала до нього, общебечую-чи, а він щось у відповідь помуркував чи кавкав, залежно від настрою на сущий день. Лена розставляла перед ним миски, тарілки й тарілочки, склянки, чайник, каструлі й каструльки, сковороду, в якій щось шкварилося й шипіло,.часом видно було, що те «щось» мало задерті зарум'янені стегенця, він простягав до них пухку, в складках, руку, хапав міцно, витягав те, що колись було куркою, качкою чи гускою, розламував тушку і вгризався вічно молодими зубами, щедро запиваючи все те пивом. Отож він сидів за столом, самотній, як поганський божище, і довго, ретельно жував і чвакав, очка його в сальних мішках ставали при цьому круглі й блискучі, але той блиск поступово пригасав, а Лена, налітавшись і нащебетавшись біля нього, присідала скраєчку на лавку навпроти чоловіка і дивилась на нього з неймовірною любов'ю та ніжністю, а може, вправно це імітуючи, і продовжувала щебетати, щось йому розказуючи, але він при цьому ніколи в розмову не вступав, адже був поважно зайнятий, і не до того йому було. І тільки по тому, як витирав рушником руки й вуста і видавав із себе глибоке зітхання чи видихання, а рука його простягалася до великого дзбана з компотом, чаєм, настоєм, кавою з молоком або ж із какао, Лена підстрибувала, летіла швидесенько в дім, витягувала подушку, підстилку й ковдру і розстеляла все те охайненько, вигладжуючи ручками зморшки; Олег же вставав, здіймаючись як гора чи барило, затягував на штанях розпущеного на час їжі паска і дибав у дощату споруду в кінці садиби, де надовго пропадав; за цей час Лена встигала прибрати зі столу, пурхаючи із хати й до хати, а коли все упорювала, то знову тихесенько присідала край лавиці й чекала, поки з рипом не розчахнуться дощаті двері і з них витиснеться Олег, і піде, дибаючи, до розкладачки, щоб повільно на неї (аби, Боже борони, не зламати) влягтися, простягшись на ввесь зріст. Лена при цьому прискакувала до нього, турботливо обтикувала ковдрою, общебечуючи чоловіка, а він знову зітхав чи видихав із себе повітря і поринав у солоди нірванні хвилі, видаючи голосне, могутнє хропіння, від якого злякано розліталися із садка залетілі сюди пернаті; нажахано тікав, задерши трубою хвоста, кіт, а великий, тлустий, як і господар, пес сонно виходив із буди, ішов, трусячи товщем, до розкладачки, підходив сміливо до господаря, лизав його в розхилені вуста і поважно лягав побіч на траві, звівши голову, адже це був його обов'язок — стерегти господаря, за що його тримали й годували, і пес це розумів — оберігав сон свого пана, а які в того були сни — хто і зна; напевно можна сказати, що не еротичні, бо й дітей у нього з Леною чомусь не було, а може, він після того, як горбунка Зоя потягала його, прищепивши ніжне місце, по кущах, він уже й зачати не міг, а може, через це він і розтовстів, як це буває (так принаймні пишуть у книжках) у євнухів. Отже, в Олеговому садочку якийсь час вивишалася гора, схожа на малюнок у «Маленькому принці» Антуана де Сент-Екзюпері, на якому удав проковтнув слона, й удавом для Олега у ту мить був його сон, а він, можливо, відчувався слоном, що входить у джунглі того, чого нема. І так тривало доти, доки не випурхувала з хати тоненька, перев'язана хвартушком постать Лени, вона підлітала до слона, якого проковтнув удав сну, і тицькала гострим пальчиком в Олегову щоку.