— Вставай, Олег. Січас будіт по тілівізору фільм.
І Олег миттю прокидався. Сідав на розкладачці з готовністю богатиря із казки Марка Вовчка «Полонянка» і позіхав, рикаючи, ніби лев, а маленька жіночка-пташка біля нього радісно дзвонила сміхом.
— Ух, какой ти смішной, Олег!
— Почему ето я смішной? — трохи ображено питався слон-Олег.
— Потому шо любімий! — ніжно улещувала його жіночка-пташка і обвивала його величезну голову рученятками, але обхопити тієї голови не могла.
— Дай губкі! — казала Лєна, а коли він наставляв свої тлусті, як сосиски, вуста, вона цьомкала його, ніби дзьобиком дзьобала, а тоді подавала руку, аби допомогти йому з розкладачки встати.
І це був момент дивовижний. Лєна в'їдалася ніжками в землю, ставала навкосину і без зусиль гору-Олега з розкладачки піднімала. Він ставав на ноги, вона ж біля нього — як горобець біля дуба.
— Що там за фільм? — питав мирно Олег.
— Наверно, їрунда какая-то, — цвіркала Лєна. — Какусігда! «Московський ґедзь» у цій парі сидів міцно й надійно, тут
ані Олег, ані Лєна не змінилися.
Не хочу, щоб склалося враження, ніби описую Олега та його дружину злостиво чи іронічно, — навпаки, я повен до них співчуття, хоч вони увіч в цьому житті та світі щасливі. Чи ж бо співчуття щасливим не є заздрістю? Не знаю, вочевидь, але не можу позбутися цілком безглуздої думки, що це їхнє щастя
— результат містичної помсти горбунки Зої. Чи ж можна покарати людину щастям? Очевидно, інакше не виникав би в моїй душі жаль до них. Справжній щасливець, очевидно, не буває смішним. Адже смішний — це невідповідний до норм життя при кволості своїй, не силі. Смішний — це недоладний, отже, смішний щасливець — жалю гідний. А може, треба писати разом
— жалюгідний? Не знаю. Не суди і суджений не будеш, — хоч судженими бути приречені всі: й ті, хто судять, і ті, хто не судять, адже буває гріх у безгрішності і безгрішність у гріху. Коли так, то буває щастя в нещасті й навпаки. Зрештою, ми жаліємо людей чи зневажаємо їх через гординю свою, а гординя буває сестрою милосердя, ним гординю свою спокутуємо. Отже, хай люди живуть як їм хочеться. «Не сунь носа не в своє корито,
— сказав давній мудрець (хто саме?), — а вдовольняйся своїм, навіть коли твоє не таке повне, як сусідське». А ще я десь читав: «Посмійтеся спершу з себе, а тоді з інших». Але й обгородивши себе тином таких цитат чи софізмів, я чомусь не можу цю щасливу пару не жаліти. Та Бог із ними!
10.
Усе, що сталося з моїми друзями після їхніх узаємин із горбу нкою Зоєю, не могло мені послужити морально-научаючим уроком із простої причини, і я вже не раз про те казав: всі метаморфози та нещастя (з Юрком та Геннадієм) сталися задовго після мого гріхопадіння, але мені було досить їхніх розповідей, щоби змобі лізу вати власну відпорну силу і порвати жилку від гачка до вудки горбунки, — гачка, що його я, як усі проковтнув. Той гачок ще поболить, вважав я, але людині вольовій (а я себе таким бачив), не важко позбутися і його — в такій спосіб я ніби втішався зі слабкості своїх приятелів; повелича-тися ж власною силою та витримкою для півнячої чоловічої природи — це сатисфакція. Був би я дурний, щоб і собі полетіти на той вогонь, у те пекло, що проковтнуло моїх компаньйонів, і там згоріти. Обміркувавши добре ситуацію, я вирішив, що в оповідженій історії є щось і смішне, отож варто мені ставитися до чарівництва горбунки Зої та її настирливості (спокусити нас і використати для якогось потаємного плану) іронічно. Єдине, в чому я мав себе переконати, що доступність Зоїна — це як кинутий отруєний шматок для птаха чи пса. Логіку мав елементарну: нечиста сила, містика й усіляка чортівня існує лише для тих людей, котрі в неї вірять, отже, віра є стимулятором, котрий усі ці речі для людей проявляє й оживляє. Віра ж ніколи не керується засновками логічними, скоріше навпаки, вона істинним називає не розумне й логічне, а чуття, почуття і бажання бачити річ так чи інакше, — отже їх наділяє функцією розуму. Відтак нереальне стає сущим, і можна твердити, що воно в житті справді є. Це значить, що нереальне є породженням нашого таки чуття — не розуму, тому ми й потрапляємо у владу собою ж створеного. Нечиста сила, містика і всіляка чортівня, гадав я, існують суб'єктивно, а не об'єктивно, можна гадати, що вони створені Богом для нашого спитування. Єдине, що об'єктивно існує, поза нами, чуттям нашим, розумом, уявою — це Бог, котрий такий же неосяжний, безмежний і непізнанний, як безконечність. А може, безконечність Богом і є. Його можемо тільки пізнавати, але не пізнати.