Зоя книжку вже прочитала, заявила, що Едгар По не такий цікавий, як Амброз Бірс, бо пише трохи каламутно, а може, він трохи божевільний, але все одно задоволення мала велике, і так далі і тому подібне. Книжку вона винесла, попросивши щось іще. Але більше подібної літератури я не мав, про що прямо заявив.
— Нічого, — сказала Зоя, мило всміхаючись. — Дай, що вважаєш цікавим і добрим.
Отже, вона щодо мене тактику змінила, тобто намагалася сподобатися без своїх чортівських штучок, і я почудувався її проникливості.
Але чарівництва щодо мене не покинула, бо відтоді, як почали ми отак здибуватися, я став відчувати, що мене посідає непояснимий неспокій, цілком, скажу, ірраціональний. Одне те, що мені було приємно з Зоєю контактувати (вона на цілу голову була вища навіть від найрозвиненішої із-між наших дівчат Оксани), ба більше, нестримно до того вабило, не зважаючи на броню, якою себе оточив. Наприклад, хотілося пройти повз її вікно, хотілося, щоб проходила повз мої вікна вона, хотілося за нею стежити, хотілося порозмовляти, бо не мав я тепер після відчуження Юрка собі достойного співбесідника, язик же у мене завше висів вільно. Не бажав я підійматися у місто і відвідувати друзів інститутських, чи ходити з ними в місця публічних розваг — на танцюльки чи на пляж, шукаючи собі тимчасових задоволень. А найдивніше, не хотілося відшуковувати легкодоступних дівчат і запалюватися улюбленим моїм «солом'яним коханням». І цей період у мене затягся, тобто я був ніби прив'язаний до дому, вулиці, може, й Оксани — єдиного мого рятунку від навадження, але найбільше-таки до горбунки Зої, бо хотів я того чи ні, вона починала мене цікавити не лише як піддослідний кролик, а по-справжньому хвилювала мою плоть — кожен знає, що там, де хвилюється плоть, розум не помічник. Але мій розум поки що поразки не терпів, і броня моя — іронія моя, слідство моє залишалися при мені, однак я став ніби розділений на дві іпостасі, які вступали між собою у видиму боротьбу, і не міг не розуміти, що боротьба цих іпостасей і є моїм змаганням із горбункою Зоєю. Я навіть жартував сам із собою, що Зоя — це голос плоті моєї, а я — голос розуму мого, отже, моє самолюбство не має допускати, щоб перемогла вона, себто — плоть.
Інколи я заставав її в Оксани, і ми мило теревенили, як і тоді, коли компанія була багатолюдніша, отож і компанія ніби залишилася, але тільки трикутник із неї: дві дівчини й один хлопець. Однак, на пляж чи на прогуляння я виходив тільки з Оксаною, в цьому випадку горбунка Зоя була відторгнена.
— Знаєш, — сказала якось Оксана, коли ми блукали по скальних стежках, — по-моєму, Зоя в тебе закохана.
— Любити не заборониш, — байдуже сказав я. — Принаймні я в неї не закоханий.
— Думаєш? — спитала Оксана своїм невиносним тоном.
— Переконаний, — мовив я.
— А ти можеш бути в когось закоханий? — із серцем спитала юна.
— Ну, тимчасово так, — відповів я з усмішкою. — Я здатний тільки до «солом'яного» і до «лінивого» кохання.
— Що значить «лінивого»? — спитала вона — очевидно, що таке «солом'яне» кохання, знала.