— Ще не готовий до цього, — мовив знічено.
— То й не розпускай рук, — рівно сказала Оксана і сіла. — Пішли походимо.
Я був розчарований, але робити нічого. Ми звелися і пішли. Мій язик молов якісь мудроти, а вона слухала і, як завжди, підтримувала розмову короткими, часом цілком наївними запитаннями. Отже, ми стадію «лінивої любові» й цього разу не перейшли, хоч сьогодні я був до того готоьий. Але сягли у «лінивому коханні» далі — вперше я відчув її лоно, хай через купальника — досі вона такого мені не дозволяла. Через це рука моя ніби щеміла, а в грудях не зникало хвилювання.
Зрештою, рушили до місця нашої зупинки, небо вже догасло, але було трохи видно. Всі виявилися на місці, за винятком Юрка з горбункою Зоєю. Я глянув на своїх товаришів: по них видно було, що відбулося. Щодо Олега й Марти — й так усе ясно, а Геннадій цвів. Він підморгнув мені, Л єна дивилася кудись убік, і її обличчя стало зовсім таке, як буває в Олега: холодне й непроникне. Ми пожартували щодо Зої та Юрка і почали чекати, запаливши вогнище і доїдаючи та допиваючи те, що залишилося. Зрештою, побачили і їх. Зоя йшла попереду по стежці така, як завжди, із гордо зведеним прекрасним обличчям, а ззаду плуганився якийсь знічений, знищений і ніби розтерзаний Юрко. На вустах у Зої цвіла таємнича усмішка.
— Ша, хлопці й дівчата, — шепнув я. миттю збагнувши, що сталося. — З Юрка не сміятися!
— Ясне дєло! — сказав Геннадій, а Лена не стрималася і по-блазенському хихикнула. Марта залишилася цілком байдужа, а Оксана, коли я на неї зирнув, відвела очі.
— Бистрєй ідіте! — крикнув Зої та Юрку Олег. —А то ми тут всьо без вас з'єдім!..
Ми поверталися юрбою вже в темряві. Знову весело галакали і жартували — мовчав лише Юрко. Ішов позаду і ніби вже не належав до нашої компанії.
Перебиратись через каміння у пітьмі було незручно, через це вирішили спуститися нижче по річці, де був пляж, а отже, й підводного каміння менше, там пороздягатися і перепливти: дівчата при цьому вручать свою одежу хлопцям для переправи.
— Я піду через каміння, — сказала незворушно Зоя, до речі, на Юрка вона тепер не звертала жодної уваги.
Ми не перечили, бо чому не хотіла роздягатися — річ ясна. Гукнула нам на прощання і розчинилась у темряві, хоч і темрява сьогодні не була така густа. Тільки тоді я підійшов до Юрка і обійняв його за плечі. Від інших ми відстали — галасували попереду.
— Що, Юрку? — спитав я тепло.
— Буза вийшла, — мовив пригнічено Юрко. — Сьогодні я згубив невинність.
— Мої тобі ґратуляції та співчуття, — мовив я.
— Мені не до жартів, — сказав, скривившись Юрко. — Так ніби в калюці викачаний. Скажи, чого цього всі прагнуть, коли опісля так бридко?
— Перше коло пекла, — сказав я. — І тому це, що втратив невинність... А що, вона легко піддалася?
— По-моєму, це піддавсь я, — буркнув Юрко.
— Як це— ти? — здивувався.
— А так, — зло проказав Юрко, і я почув у його голосі плач. — Коли тобі цікаво, знай: я був брутально, брутально зґвалтований. Утяв?
— Щось не дуже. — мовив я. — Розкажи!
— Ні! — глухо вичавив Юрко. — Мені того досить. Розказувати — це ще раз те пережити... А я не можу! — він майже вигукнув останні слова. — Але найгірше, чого боюся... Боюся, що я її запліднив, не зміг стриматися. Оце мене найбільше жахає.
— А вона не невинна? — обережно спитав я.
— Невинна такого не вичворятиме! О Господи! — застогнав Юрко і рантом ио-дитячому схлипнув.
Я знав, що він плаче, що густі сльози течуть йому обличчям, тому стис його рамено, і ми йшли отак обійнявшись.
Юркові співчував, хоч мене й цікавість їла: як все відбувалося? Але розпитувати товариша в цій ситуації вже не було можна.
— Гаразд, Юрку, заспокойся. Зараз будемо перепливати річку, отже, ти — на очах!
— Тримаюся! — мужньо сказав Юрко і, як дитина, обтер обома руками обличчя. Дівчата і хлопці вже шумливо роздягалися, до речі, в купальнику виявилася одна тільки Оксана, вона навіть устигла шепнути мені, що мала рацію, одягши його: Лена з Мартою залишили на собі тільки найнеобхідніше, і всі троє рвонули у воду. Ми постягували одежу свою й дівочу пасками і попливли слідом, тримаючи ту одежу у піднятих руках. Юрко плив ззаду, тримаючи одежу власну.
Оганьбився при цьому тільки Олег, він наскочив на підводного каменя і занурив свою й Мартину одежу.
На піску, просто біля води, стояла якась постать. Ми думали, що то горбунка Зоя, але то виявивсь якийсь дядько. Дівчата стали по горло у воді біля берега і надчікували нас. Дядько повільно побрів через пісок на острів, дівчат добряче налякавши. Але ми про нього швидко забули. З реготом викручували Мартину й Олегову одежу. Марта сердилася й казала, що ніколи більше не буде Олеговою дівчиною, а Олег відгризався. Реготали всі, крім Юрка. Зрештою, коли отямилися, Юрка біля нас не було.