– Чую, – відказала й найменша.
– Справжність – приваблива, але не завжди виправдана, – додала недужа Марія.
Доньки заслухалися нею уважно. Хоча більше зчудувалися. Нарешті вони біля матері так близько. Але навіщо прикипати до неї всім серцем, якщо вона однаково втече від них, як то було завжди. І нічого, що тепер зробить те назавжди. Їм не звикати.
– Правда є завжди і всюди, тільки мало кому вона щастя приносить, тому рідко кому потрібна, – розговорилася Марія, тереблячи сухими пальцями дрібні ґудзики на своїй байковій льолі, так, ніби спішила встигнути найважливіше донькам перед смертю сказати. – Правда часто ранить, навіть убиває, а ще людей навіки розлучає… Правду знати хочеться над усе на світі, а, дізнавшись, забути її всім серцем стараєшся. Бо правда добра тільки для когось одного. Вона егоїстична і жорстока, навіть коли йдеться про любов.
Дівчата переглянулися. До чого їхня матір хилить?
Марія продовжила:
– А любов потребує зважування: ти мене більше любиш, чи я тебе? Ви на мене тут удома сильніше чекали, чи я до вас дужче з чужини спішила? А якщо не спішила й не приїздила, то чого? Може, правду якусь боялася виказати? Чи від правди якоїсь ховалася в закордонах? При всякій відповіді ми лишимося засмучені, незадоволені або навіть роздавлені, як жаби дідовими чобітьми. Так теж буває, щоб ви знали, – примовкла на мить. Її схудлі хворі руки затрусилися. Як і губи. Але вона не зронила сліз, хоча скидалося, ніби до того йде. Тільки попросила Софію подати попити. Ковтнувши води, заговорила знову:
– Правда не жалує і не щадить. Вона, буває, життя з ніг на голову перевертає, тож рідко для кого корисна. Шукати її – то як себе з’їдати. Знайти її – то про себе забути. Тривога вже не дасть себе почути. Жити з правдою мовчки – нестерпно, повірте, – повела далі. – Не сказати її – страшна мука одного. Розказати – вже багатьох. Тож мусиш вибирати… А вибір невеликий…
У брехні – затишніше, з нею легше й простіше. Хто в незнанні живе, у того серце здоровіше. Менше знаєш, ліпше спиш – так спрадавна говорять. Тому здогадуватися – то для жінки природно, а старатися докопатися до правди – загрозливо. Треба добре подумати, перш ніж когось про щось розпитувати. Навіть коли ви готові почути правду, знайте, що вона – несподівана. Чи справитеся з отим новим знанням? Чи не пожалкуєте, отримавши бажане? Але й іншого не забувайте, – Марія заговорила настирно. – Не знати правди не означає, що її немає. Вона є, завжди й у всьому. Чуєте?
– Чуємо, – відповіли всі три сестри разом.
– Можна жити в неправді, про себе лиш дбаючи, а можна – з правдою, інших від неї оберігаючи, – ще додала. – Я, – чутко слину ковтнула, – вибрала друге, – сухо проказала. – Знайте, що не ради себе те зробила. І, знайте, що ви… дуже-дуже дорогими для мене все життя були, – примовкла. – Втомилась я, – прохрипіла. – Ідіть, завтра ще поговоримо.
І справді на завтра дівчата знову сиділи біля материного ліжка.
– Почитайте мені, мої хороші, – мовила Марія без усяких передмов і роз’яснень. Вона лежала в «маковій» постелі, багряні кольори відтінювали на її сухому й висохлому обличчі широкі рівчаки ніби справжньої крові. Здавалося, ще мить – і Марія вкриється з головою пурпуровою рідиною, розіллється, мов річка, й захлинеться, як берег, улюбленою червоністю. Але так не сталося. Жінка далі нерухомо лежала, накинута напірником із лапатими квітами, й ніжно погладжувала кожну макову голівку кістлявими долонями. Де й поділася виразна врода з її худого обличчя. Одне, що й при смерті не змінилося, – волосся. Воно було яскраво-рудим, густим і кучерявим.
– Друга шафка, четверта поличка, шоста книжка, восьма сторінка, – видала кволо Марія.
Софія встала, підійшла до горіхового шифоньєра, хутко відрахувала й натрапила на вказану брошуру. Вернулася, сіла поруч, прочитала:
– «Молодий поет Степан Будний, що відійшов на зорі життя, за кілька місяців до смерті, передчуваючи трагічну неминучість, записав у щоденнику: “Часто мені сниться долина червоних маків. Я йду по ній, а маки доторкуються аж до колін і обпікають. Такі гарячі. Над головою дзвенить небесний дзвін. Він став білим од розпеченого сонця. І ллється згори музика білого світла. Воно затоплює мене. А стежка під ногами тепла-тепла. Коли це було? У дитинстві чи минулого літа? Але й досі сняться мені червоні маки. Гарячі, як справжня поезія, народжена великим серцем. І я забуваю про свою недугу, про свої фізичні і душевні болі…”».[13]
– Гарно, – злегка усміхнулася Марія.
– Ліє, тепер ти, – звернулася до другої доньки. – Перша шафка, перша книжка, перша сторінка.
13
Із розробки уроку вчителя-методиста Тетяни Балагури на тему «Мак у народних повір’ях, легендах, переказах, традиціях».